Пост підвищеного цинізму, “не для дітей” (с))). Раз дуся Бернар-Анрі Леві виступає на Майдані – значить, ми справді вже європейські “мімішки” (читай – російська дифамаційна кампанія проти Майдану в європейських ЗМІ провалилась). Бо Бернар-Анрі – то такий золотий джміль, котрий сідає виключно на “вже-сертифіковане” варення)), і пі-ар помилок не робить (маю з ним свій досвід спільного виступу ще з першого Рушдівського фестивалю в Нью-Йорку 2005 р., при оказії напишу колись окремо).
Тобто, схоже, що інформвійну “на зовнішньому фронті” Майдан (принаймні, наразі: стукаймо по дереву!) – виграв. Чи маємо це завдячувати виключно власним зусиллям (бо їх таки вбухано було на той фронт неміряно), а чи, може, вирішальну роль зіграло чесне (нарешті!) “Fuck the EU” від тьоті Нуланд)), – то вже не важить, хай історики розбираються… колись)). Важливо, що путінське продавлювання “силового сценарію” вочевидь утрудняється. Пат, пат і пат. Здєсь вам нє тут, Україна не Боснія. Нікому, крім кремлівських шизофреніків, не потрібна “ще одна Югославія” в географічному центрі Європи. Ну що ж, спасибі й на тому, “моглі би і шашкой”…
А от “на внутрішньому фронті” – тут нам точно, крім нас самих, ніхто не поможе…
