Як повідомлялось раніше, у суботу, 25 січня, було викрадено члена МНК, бійця 14-ї сотні Самооборони Майдану Івана Кізюка. Майже добу активіста шукали по усіх інстанціях – починаючи від управлінь міліції та СІЗО і закінчуючи місцевими моргами. Врешті, 26 січня близько 6-ї години вечора відбулось судове засідання, на якому хлопцю оголосили запобіжний засіб – особисте зобов’язання. Тепер Іван не зможе пересуватись поза межами рідного міста без дозволу слідчого, повинен відвідувати періодичні зустрічі із представниками силових органів. Попри все, Іван зараз сповнений оптимізму – відпочиває, спілкується з друзями та родиною, приходить до тями. Історія МНКівця, який щойно приїхав до столиці на «гарячі події» та за прогулянку у касці був обвинувачений у спланованому нападі на 100 силовиків повинна стати уроком. Адже наступним може стати кожен із нас.
Іван разом із братом та батьком прогулювались центром Києва. Проходячи повз блокпост силових структур на вулиці Шовковичній, чоловіки вже було вирішили йти назад. Повернувшись у бік Майдану, побачили, що до них підходять силовики. Повернулись в інший бік – вони в оточенні. Силовики не представились і, нічого не пояснивши, попросили Івана пройти з ними. Не досить переконливою була їхня необґрунтована фраза про те, що причин на його затримання вони мають достатню кількість.
«Поки говорили із силовиками, поряд звідкись з’явилась жіночка. Непомітно у кишені мені та брату намагалась покласти вервечки з хрестиком. Зворушливо, як у такі моменти віра не полишає людей», – розповідає брат Кізюка, голова тернопільського МНК, Іван Ковалик. Для нього остання доба стала чи не найнапруженішою за увесь час революції.
Далі – все блискавично швидко – хлопцю заламали руки та повели за кордон із силовиків, що на перехресті вулиць Інститутської та Шовковичної. Наступний момент – за Іваном зімкнувся моноліт зі щитів. З хлопця одразу зняли всі щитки, шолом та рукавиці, сказали вивернути кишені. Продивляючись вміст гаманця, натрапили на перепустки «Штабу національного супротиву» з поміткою 14 сотні. «14 сотня – це ж найбезбашенніші! Вони найперші на Грушевського були!», – обговорювали ВВ-шники між собою.
«Мене завели у куток між будинками, наказали повернутись обличчям до стіни і почали бити. Нападники постійно змінювались – одні йшли, інші – приходили, але їх кількість залишалась у межах 4-5 людей. Я падав від ударів, мене піднімали і продовжували бити. З усіх сторін чулася нецензурна лайка, вони кричали на мене, питали, хто мій командир. Казали, що мстять за своїх хлопців, яких я ніби підпалюю коктейлями «Молотова». Після одного з ударів з носу почала юшитись кров. Наказали вмитися снігом, поки присів, звалили на землю і били далі ногами», – ділиться спогадами постраждалий. На червоному напухлому носі помітно ще свіжу рану.
Усі бійці, які приймали участь у побитті Кізюка мали закриті обличчя – хто маскою, хто – шоломом. Постійно викрикували питання: «Ти з правого сектору?», «Скільки тобі платять?», «Нащо ти палиш наших бійців?», особливо не очікуючи на них відповіді. Далі – заламали руки і повели в спеціальний автобус для затриманих, який стояв біля Кабміну. Вже біля самих дверей до Івана підійшов боєць спецпідрозділу «Беркут», збив з ніг і кілька разів копнув ногами.
Після того, як хлопця протримали у автобусі годину-півтори, повезли далі – у Святошинське РВВС. На третій поверх для «проведення слідчих дій» Івана вів міліціонер. Через якийсь час він зник, натомість у кінці коридору з’явився хлопець у цивільному з пістолетом у руках.
«Він швидко підбіг до мене, почав кричати, бити. Я, як міг, закривався руками, хоч вони були в наручниках. Потім підставляв пістолет до моєї голови та шиї, змушував відкривати рот, запихав туди дуло. Питав, у якій посадці мене закопати. Останнім було питання «Хто твій командир?». Я не зрозумів і перепитав «Який?». Відповіді не прозвучало. На цьому питанні нападник припинив мене бити. Напевно, йому хтось сказав спинитись і піти. Далі мене знову забрав міліціонер і повів у кабінет», – веде далі Кізюк. У ході розмови потирає зап’ястя припухлих рук.
Під час так званих «слідчих дій» у Івана двічі знімали відбитки пальців, тричі фотографували у різних місцях, забрали багато особистих речей, включно з мобільним телефоном, паспортом та срібним перстнем. Пізніше його забрали до травмпункту, де поставили попередній діагноз – перелом носу. Далі – у Ізолятор тимчасового тримання. Фельдшер звідти спрямувала Івана до лікарні, сказала, що не хоче брати на себе відповідальність за його стан здоров’я, який на той час залишав бажати кращого. В очікуванні конвою, з яким вирушив до лікарні, хлопець перебував у спеціальному боксі. Сидіти там не було можливості – замало простору. Тому пів години довелося стояти. Завезли Івана до Київської міської лікарні №14 за годину до того, як туди прибули активісти, які його шукали. Далі – знову ІТТ, реєстрація, перевірка одягу та особистих речей.
«Мене посадили у камеру №7, на останній поверх. Вона була розрахована на 3-х, але зі мною там був лише один чоловік. Одеський мафіозі-професійний крадій, з татуюванням-свастикою на пів руки. Коли побачив мій організаційний реглан, одразу запримітив донцовського звіра, почав його замальовувати у себе в блокноті. Казав, що хлопці на зоні будуть у захваті», – розповідає Іван.
Інформцентр МНК
