Повертаємось з Нікішино. Останній блокпост української армії. Через кілька сотень метрів – територія, яку контролюють сепаратисти. Півдня пішло тільки на те, щоб домовитись про проїзд. Тричі нас з Artem Lysak називали ідіотами і тричі ми змогли пояснити, що це не діагноз, а всього лиш професія. Після чергової перепалки з командиром “Б”, той витягнув рацію і повідомив бійців 11 батальйону, що до них їдуть троє неврівноважених на червоному “Ланосі”. Пропусти, їх, каже, виконай останню волю)
Доба позаду. Все обійшлось. Але режим припинення вогню не перестає дивувати.. Чотири мінометні обстріли лише за час нашого перебування. Блокпост пристріляний. Міни лягали за десять-двадцять метрів. Вночі те ж саме. Але розквартирували нас в затишному погребі, тому крім звукового супроводу нічого особливо не турбувало. Хіба гучне хропіння Сані. За день один 300-й. Бої не вщухають весь останній тиждень. Але мужики там зі сталевими яйцями. Такі не ниють, не скаржаться, не панікують. Б”ються за себе і за того, хто поруч.
Ну, завтра самі побачите.
А це я до чого? От, говорив якось з Anna Grygorash і бовкнув отаке:
“Звісно, коли вже зовсім кепсько і ти не можеш підняти голови, то доводиться миритися. Але коли виникє хоч якась можливість того, що ти зможеш привезти щось цікаве, чорт забирай, ти лізеш туди, намагаєшся витягти камеру і зняти. Як людина, я розумію, що така поведінка зовсім погана. На щастя, зазвичай мої рідні не знають, де я перебуваю. Так спокійніше”.
А тепер матеріал вийшов і я розумію, що ніхєра не помінялось)
Почитайте, там ще чотири історії. І ще більш обезбашені журналісти.
http://www.theinsider.ua/special-topic/na-linii-ognya-zhurnalisty-o-voine/
