Євген Сверстюк
У ГРОНІ ЧЕСНИХ І СМІЛИВИХ
(передмова до першого видання)
Небагато спогадів написано так, як скликання гостей на свято життя. Одні приречено тягнуть нитку свого сюжету… Інші добирають мозаїку епізодів, а то, буває, і вигадують покращений варіант своєї особи. І важко втриматися від цієї спокуси, коли йдеться про час, що нищив особу й глушив голос духу.
Раїса Мороз має дар правдивості й чесності. Цей дар і затягнув її з Донеччини, від мирного грецького дому, каліченого напівкримінальним соціалізмом і війною, на Волинь і Прикарпаття, де сміливі воювали за правду. Але вона має ще рідкісний дар вдячності: кожна зустріч з яскравою особистістю втягувала її в небезпечні конфлікти з каральною системою, і вона дякує Богові за ті зустрічі.
А починалося все з банальної «лояльності» на романо-германському факультеті, коли вона у Львові серед російськомовних студентів домагалася читання лекцій на «общепонятном». Яку стрімку еволюцію треба пройти, щоб грекині за декілька років стати в обстріляні ряди «українських буржуазних націоналістів», і яку ясну душу треба мати, щоб бути за це вдячною їм на все життя. «За спільні радощі й поділене горе»…
Життя їй випало таке важке, що, читаючи, часом зажмуривши очі, хочеш проскочити на якусь світлу галявину. Але спогади написані так живо й правдиво, що читаєш передусім як історію часу. Провидіння щедро дарувало їй зустрічі з особистостями, які надавали образ і характер безликому часові.
Валентин Мороз, Олена Антонів, Люба Лемик, Славко Чорновіл, Іван Світличний, Зиновій Красівський, Василь Стус, Панас Заливаха, Алла Горська, Людмила Алексєєва, генерал Григоренко, Андрій Сахаров і цілий калейдоскоп епізодичних зустрічей, з яких романіст міг би творити епічні полотна.
Приємно вражає її розповідь про скромних і безіменних громадян з Франківщини, де вона зустріла людське тепло й ризиковано сміливу підтримку.
Тільки чи не найважчі сторінки життя їй випали на час, коли все це вже було позаду і вона потрапила на Захід. Дуже важко писати про родинну драму, навіть не писати, а на попелищі виводити візерунок подій, описаних уже багатьма свідками. Куди дівся яскравий талант публіциста Валентина Мороза в умовах свободи слова? Цю загадку довелося їй розгадувати разом з іншими задачами з багатьма невідомими. При цьому зринав образ чоловіка на побаченні: «…він був ніби засушений гриб».
У нинішньому світі існує психологічна служба адаптації людей, травмованих концлагерями. Досі вони мають справу з жертвами Освенціма. Але ніхто ніколи не займався найважчими випадками серед мільйонів жертв советських концлагерів, де система руйнування особи була поставлена на конвеєр.
Наївні обивателі здивовано запитують: «Чому ті дисиденти, коли потрапляють на Захід, якісь ненормальні?» Можна було б запитати, чому ті, що з «великої зони», часто теж ненормально себе поводять…
Можна було б напівжартома відповісти: «Бачите, їм упав на плечі весь тягар комуністичної системи, а пі¬сля того не знайшлося терапевта, ні психотерапевта, ні доброго панотця, щоб запитати: «Що тебе болить і чому ти стріляєш очима?». Зате знайшлося немало простаків, які розгорнули перед «випущеним на волю» казковий «килим-самольот чудесний», не подумавши, що ставлять бідолашну людину перед усіма спокусами нараз! А Валентинові Морозові запропонували ще й «за найвищим розрядом».
На мій простий розум, зекові найкраще підійшов би монастирський карантин… Це вже справа читача спогадів Раїси Мороз судити, наскільки їй удалося вийти неушкодженою з того морально-психологічного лабіринту, в який вона потрапила, зійшовши з трапу літака на вільну землю Америки…
З мого погляду вона залишилася вірною собі, непо¬ступливо правдивою і уважною в обсервації. А головне, простою і незлобливою, з властивим її натурі християн¬ським прощенням і бажанням зрозуміти.
Спогади Раїси Мороз читаєш як добру прозу, місцями гостросюжетну. У силу своєї правдивості вони дають багатий матеріал для роздумів, зокрема над невідступним питанням: «Чому на Заході не було організовано захисту добре відомого поета-в’язня Василя Стуса? Що діялося там в час найтяжчої темряви над ГУЛАГом?».
У сьогоднішньому віртуальному світі та страхітлива реальність і дає змогу відчувати на смак організований державний терор, що покрив шосту частину земної кулі колючими огорожами й дав людині право вибирати, по якій бік огорожі вона заслуговує своє «право жити».
