У Національному музеї історії України відкрилась виставка до 125 річниці з дня народження Євгена Коновальця – засновника Організації українських націоналістів, одного з визначних борців за незалежність України. На виставці представлені особисті речі Євгена Коновальця та його посмертна маска. Інформаційні стенди знайомлять з біографією Євгена Коновальця. Участь у відкритті виставки взяли: Віце-прем’єр міністр України Павло Розенко, Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, Генеральний Директор Національного музею історії України — Тетяна Сосновська, завідувач відділу НМІУ – Музей Української революції 1917-1921 років – Олександр Кучерук. Виставка організована за участі: Міністерства культури України, Національного музею історії України, Музею української революції 1917-1921 рр., Фундації ім. Олега Ольжича, Українського інституту національної пам’яті.
«Євген Коновалець – це символ незламності українського духу. У непрості для Української Народної Республіки часи він не опустив руки і продовжував боротися, активно працювати на майбутнє нашої держави. Єдине, що змогло зламати його і його дух – це фізичне знищення НКВСівцями. Як стало відомо, операцією з ліквідації Коновальця у ручному режимі керували безпосередньо Сталін і Петровський», – сказав Павло Розенко на відкритті виставки. Віце-прем’єр-міністр зауважив, що Євген Коновалець жив у буремні часи початку XX століття, коли Україна проходила шлях революційних подій і трансформацій і не зовсім коректно пов’язувати ситуацію, в якій опинилася Україна два роки тому, коли розпочалася російська військова агресія, із періодом Української революції 1917-1921 років. «Дехто порівнює ці дві революції, але, на мою думку, це не зовсім коректно. Тоді українська армія була знекровлена, зруйнована, наслідком чого стала втрата Україною своєї державності і незалежності. Зараз нам вдалося зупинити навалу кремлівської орди, яка наступала на Україну. Нам вдалося відбудувати нашу армію. І я переконаний, що справжні перемоги українського війська ще попереду», – наголосив Павло Розенко. Віце-прем’єр-міністр подякував Українському інституту національної пам’яті та Національному музею історії України за організацію виставки. «Завдяки таким заходам ми відкриваємо історію України, вчимося успішним прикладам з нашого минулого та маємо змогу аналізувати помилки, щоб уникати їх у майбутньому», – зазначив Павло Розенко.
Перед присутніми виступив голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
«Історики, соціологи, політологи вже давно сперечаються про те, що має визначальний вплив на історію – особистості, інституції чи ідеології. Цим суперечкам не видно кінця й, очевидно, вони ніколи не завершаться однозначним висновком. Однак є низка особистостей, без яких неможливо уявити історію світу саме такою, якою її знаємо: Олександр Македонський, Цезар, Чінгізхан, Наполеон. І навіть у минулому двадцятому столітті, у час розвинених інституцій та ідеологій, які задавали жорсткі рамки діяльності політичним діячам, не обійшлося без особистостей, які розсували ці рамки, ламали усталені норми та перетворювали інституції на інструменти реалізації власних задумів і амбіцій. Саме завдяки таким особистостям відбувалися численні революції, розвалювалися імперії, поставали на їх уламках нові держави. Оскільки головним засобом реалізації революційних перетворень у цей час була збройна боротьба, організоване насильницьке повалення наявного ладу, то серед цих особистостей – найбільше політиків, які стали військовими, або військових, які стали політиками. Вони організовували армію для здобуття влади, а згодом будували державу для її реалізації. Юзеф Пілсудський, Карл Гюстав Маннергайм, Майкл Коллінз – без цих фігур просто неможливо говорити про польську, фінську чи ірландську історію минулого століття, без них, напевно, неможливо було б говорити про відродження державності Польщі, Фінляндії та Ірландії. Українську історію ХХ століття важко уявити без Євгена Коновальця. На відміну від своїх дещо старших вище згаданих “колег”, він не дочекався створення незалежної держави і не зумів виявити себе в ній як державний діяч. Проте його роль у розвитку визвольного руху, який через понад півстоліття після його смерті все ж досяг своєї мети, була, без сумніву, визначальною. Спершу Євген Коновалець був одним із багатьох молодих українців, які ще до Першої світової приєдналися до українського національного руху. Він був активістом громадських організацій і політичної партії, вояком і полоненим під час цієї війни. Українська революція дала йому можливість стати особливим, якою він скористався повною мірою. 27-літній Є. Коновалець – творець і командир однієї з найбоєздатніших формацій Української Народної Республіки – корпусу Січових стрільців. Він формував армію, незважаючи на поширені на той момент в українському політикумі уявлення про її непотрібність. Наводив сувору військову дисципліну, хоча анархія у військах посилювалася. Є. Коновалець та Січові стрільці були вирішальними чинниками в критичних ситуаціях чи то під час січневого більшовицького заколоту в Києві у 1918-му, чи в бою під Мотовилівкою. Попри свій великий авторитет, він не намагався скористатися ним у політичній боротьбі. Євген Коновалець на той момент – не політик, він військовий, здатний чітко і професійно виконувати накази, зі зброєю в руках служити справі визволення України. На жаль, таких серед тодішньої української еліти було небагато, для більшості чвари й міжусобиці відсували на задній план головне завдання – боротьбу за незалежність. Тому це завдання не виконали, а військовики, такі, як Є. Коновалець, не зуміли виявити себе повною мірою. Поразка визвольного руху 1921 року для багатьох українських політиків стала шоком, який вони так і не зуміли подолати. Вони швидко й безповоротно перетворилися на еміграційних політиків, відірваних від українських реалій та залежних від іноземної підтримки. Для Є. Коновальця поразка, навпаки, була поштовхом до “унезалежнення” й перетворення на самодостатнього політика. У 30 років він очолив підпільну Українську Військову Організацію, яка під гаслом “війна не закінчилася” продовжила боротьбу. Поява УВО засвідчила, що український визвольний рух вийшов на новий етап свого розвитку, подолав кризу поразки. Імовірність того, що без активної діяльності Євгена Коновальця український визвольний рух і далі живився б спогадами про героїчне минуле та був би нездатним відповідати на виклики сучасності, дуже висока. Адже політична еліта, яка мобілізувала й повела за собою українців, завела їх у нікуди, змарнувавши найбільш придатний для успіху момент. Уперше за кілька століть українці отримали шанс на реалізацію своїх державних амбіцій і втратили його, попри те, що їхні сусіди і брати по поневоленню (поляки, фіни, чехи, народи Прибалтики та інші) реалізували його сповна. Зібрати сили визвольного руху для продовження боротьби, задати йому нові цілі та новий формат стало завданням тих, хто відважився перехопити ініціативу в його керівництві. І зробити це в умовах цілковитого розчарування суспільства та відсутності нескомпрометованих провідників. Євген Коновалець упорався з цим завданням.
У віці 38 років його авторитет і вміла організаційна робота були запорукою створення Організації Українських Націоналістів. Започаткована в 1929 році ОУН, яка об’єднала галичан і наддніпрянців, безперечно, – найуспішніший політичний проект українців ХХ століття, який кардинально змінив нашу історію. Тому вбивство Є. Коновальця, яке здійснив чекістський агент у 1938 році, стало болючою втратою для визвольного руху, але воно вже не змінило перебігу цієї історії. Євген Коновалець став лідером у найважчий для будь-якого руху чи структури перехідний період, коли треба змінити добре відомі, але вже неефективні методи діяльності на нові, невідомі, ефективність яких також іще не доведено, коли треба поступово усунути від керма руху своїх братів по зброї, аби передати його молодим. Є. Коновалець блискуче виконав свою місію – боротьба в підпільних формах не лише забезпечила збереженість українського визвольного руху, а й стала основою для його переростання у масштабне повстанське змагання в роки Другої світової війни. Молоді Р. Шухевич, С. Бандера та інші, які перейшли через УВО в 1920-ті роки, невдовзі стали справжніми лідерами визвольного руху, підняли його на новий рівень. Тож засади, які заклав Є. Коновалець на початку 1920-х, були основою розвитку українського визвольного руху впродовж понад тридцяти років. Тобто у час активної діяльності першого в українській історії покоління професійних революціонерів. І навіть коли наприкінці 1950-х етап збройної підпільної боротьби, що його започаткував Є. Коновалець, вичерпався, це не поставило крапку в історії визвольного руху – він набув інших форм (спершу інтелектуального руху опору 1950 – 1980-х років, згодом – масового національно-демократичного руху кінця 1980-х – початку 1990-х). Адже на той момент уже був історичний прецедент переформатування руху до нових умов, прецедент Є. Коновальця. Не забувати його варто й сьогодні, коли перед нами знову схожі виклики: чергова поразка, скомпрометована еліта, розчароване суспільство. Тому українці повинні знати про Євгена Коновальця не менше, ніж поляки про Пілсудського, фіни про Маннергейма чи ірландці про Коллінза».
125-та річниця з дня народження Євгена Коновальця відзначається на державному рівні у відповідності до Постанови Верховної Ради України від 25.11.2015 “Про відзначення 125-річчя з дня народження Євгена Коновальця” та розпорядження Кабінету Міністрів України від 06.04.2016 “Про утворення Організаційного комітету та затвердження плану заходів з підготовки та відзначення 125-річчя від дня народження Євгена Коновальця”.
Георгій Лук’янчук
