15 липня 2012 року об 11:00 на Жовтневій площі патріотичні громадські та політичні організації Дніпропетровщини вшанують пам’ять бійців УНР, які виборювали незалежність України. Подія приурочена до річниці об’єднання армій ЗУНР та УНР 16 липня 1919 року.
Місце зустрічі біля могили воїнів УНР поруч з історичним музеєм ім. Д. Яворницького. Під час заходу будуть проголошені урочисті промови, історичний екскурс до подій 1919 року, відбудеться покладання квітів.
Співорганізатор заходу – голова ДОО ВЖТ ім. О. Теліги Тетяна Хуторна відзначила: “Становлення України як держави – це шлях запеклої боротьби, сповнений втрат і, безумовно, перемог. Як свідчить історія, головним і вирішальним чинником перемог і здобутків у визвольних змаганнях завжди виступав фактор єдності, насамперед – військової. Безперечним прикладом можемо вважати об’єднання армій ЗУНР і УНР яке відбулося 16 липня 1919 року.
Це одна з тих дат, якими українці мають повне право пишатись. Проте, ні вона сама, ні її учасники ще не пошановані в Україні належним чином.
Усвідомлюючи свій обов’язок перед загиблими у боротьбі за свободу України. Визнаючи нашу відповідальність за розбудову української держави перед наступними поколіннями українців, закликаємо започаткувати громадське вшанування видатної події 16 липня 1919 року та її героїчних учасників”.
Організатори: Дніпропетровська ОО ВЖТ ім. О.Теліги; Дніпропетровська ОО ВО «Свобода», молодіжний патріотичний клуб «Молода СІч»
Запрошені патріотичні партії та організації («Всеукраїнське об’єднання ветеранів»; ДОО КУН; ДОО УНП; ДОО «Наша Україна», ДОО товариства «Просвіта», громадський рух ГРАД, громадяни) Дніпропетровська і області.
Історична довідка
День Об’єднання Армій ЗУНР і УНР
Акт Злуки, битва під Крутами, битва під Базаром, Зимовий похід – основні події періоду УНР, які відзначає українське суспільство. Проте, українська історія – це не тільки трагедія Базару, але й величні та славні перемоги, про які ми не згадуємо.
Як відомо, через два тижні після проголошення Акту Злуки, тобто 4 лютого 1919 року, Київ зайняли більшовики і дві України – УНР та ЗУНР – зажили своїм осібним життям. Але події розгорталися таким чином, що консолідація українців була неминучим явищем.
Відчувши на собі всі «принади» більшовизму, 14 липня 1919 року селянська армія на чолі з Юрком Тютюнником, пройшовши 1000 кілометрів по запіллю ворога, прибуває в район Копайгорода (сьогодні смт. Барського району Вінницької області) для з’єднання з Армією УНР. Не устоявши перед корпусом Галлера, озброєним Антантою «до зубів», 16 липня через річку Збруч переходить УГА, щоб стати поруч з Великою Україною проти спільного ворога.
Генерал Армії УНР – Микола Капустянський, який в те пам’ятне літо був начальником оперативного відділу штабу української армії, так говорив про ті події: «Створено єдину збройно-революційну українську силу. Український нарід і ми, революційні борці, повинні, на нашу думку, цю історичну, стратегічно-політичну подію шанувати й святкувати як світлу традицію і категоричний дороговказ для сьогоднішніх і прийдешних часів»?
Видатний український військовий діяч – Омелянович-Павленко називає цю подію витворенням Соборної Національної армії: «Необхідно підкреслити, що це вперше стало так, що Велика та Західна землі єдиної й соборної України стали одна проти одної, як два світи, що століттями політично були поділені; зрештою, так тісно зійшлися й силою обставин були змушені подивитися один одному до очей, і це було на добро! Здорові національні паростки ще раз перемогли (хай це було на час), знайшлася спільна політична думка: за націю й волю, за свою національну армію.»
Коли ми об’єдналися – ми стали перемагати. Більшовики переважали числом, проте українська армія була сильніша духом і більш вмілою.
Українці наступали трьома групами: на Одесу – група Тютюнника і О. Удовиченка; на Київ – група генерала А. Кравса; на Житомир і Коростень – група полковника Вольфа.
Повстанський кіш Тютюнника, відпочивши і впорядкувавшись, протягом 3-х днів разом із Запорізькою Січчю Божка розгромили більшовиків на Жмеринському напрямку. Наші частини захопили ст. Копайгород і Бар. Взято сотні полонених і багато зброї. Протягом 15-16-го липня 3-тя дивізія полковника Удовиченка завдала поразки 45-й совєтській дивізії, проявивши свою високу боєздатність. Червоні намагалися обхопити дивізію з двох боків. Удовиченко, виставивши заслону проти Томашполя, кидається на північ і після жорстокого бою протягом 16-го липня виходить на ст. Ярошенка. Не гаючи часу, дивізія повертає на південь і наступає на Тульчин – Вапнярку. Дух дивізії піднесений, і полковник Удовиченко заявляє: «Які б обставини на Проскурівському напрямку не склалися, дивізія назад не піде, тільки вперед».
Бої за Вапнярку тривали з 17 липня по 2 вересня 1919 року, за цей час 3-тя дивізія при допомозі Волинської групи та 11-ї Галицької бригади на завершальному етапі операції розгромила десятитисячне угрупування червоних. Знищені найкращі підрозділи ворога: Матроський полк та полк імені Леніна, сформовані з одеських кримінальних злочинців. Не допомогла більшовикам і майстерність канонірів Чорноморської флоти, що обслуговували бронепоїзди, – наші артилеристи завжди перемагали їх у двобої.
Ще одна яскрава перемога нашої армії – це розгром Січовими Стрільцями Таращанської бригади – найкращого підрозділу більшовиків 22 липня 1919 біля м. Смотрич.
Більшовики намагалися через Смотрич прорватися до Кам’янець-Подільського, де вже перебували урядові установи УНР та ЗУНР, та перешкодити розгортанню корпусів УГА. Штаб наказав підрозділу Коновальця стягнути резерв і вдарити по тилах червоних, але Коновалець та Мельник вагалися через втому війська. Штаб наполягав виконати маневр за всяку ціну. Прийнявши рішення, січовики розбили більшовиків комбінованим ударом своєї 11-ї дивізії під кермуванням полковника Р. Сушка і кінним дивізіоном Ф. Бориса з частинами стрільців. Був повністю знищений найкращий полк Таращанської дивізії. А ще були важкі бої за Проскурів, які вели чотири Галицькі бригади й Запорожці і братерська взаємодопомога партизанських відділів Павловського, Шепеля, Соколовського та інших заради спільної перемоги. 21 серпня взято Бердичів, Фастів, Білу Церкву, а 31 серпня українські війська зайняли Київ.
Наступ українського війська остаточно зірвав плани радянського командування з ліквідації Армії УНР та прориву до Східної Європи на допомогу угорській комуні.
Справедливим і доречним було б відзначення в Україні славетної дати – 16 липня 1919 року, коли всі військові та політичні сили України об’єдналися у боротьбі проти спільного ворога за Україну, і вшанування біля пам’ятних знаків періоду УНР всіх козаків, стрільців, старшин, сотників, полковників і генералів Соборної Української Національної Армії.
Історія дала українцям 16 липня 1919 року урок єдності. Тож відзначення цієї події – дуже добра нагода засвоїти його заради сьогодення та майбутнього України.
Література:
1. М. Капустянський «Похід українських армій на Київ і Одесу в 1919 році» / Київ, Вид-во «Темпора». – 2004. – С. 255.
2. М. Омелянович-Павленко «Спогади командарма» / Київ, Вид-во «Темпора». 2007. – С.191.3. Там же С.224.
Тетяна Хуторна, голова ДОО ВЖТ ім. Олени Теліги
