Сиджу на блокпості – вже забула, котру добу. З нашими нема зв’язку від вчорашнього обіду. Знаю лише, що там зараз пекло, і дістатися до них неможливо зараз.
Вони там, а я тут прохолоджуюсь (слово невдале, бо спека страшенна, але ж суть така). Коли зможу з ними зустрітися – не знаю. Ця невизначеність гірша за мінометний обстріл.
Зв’язку тут майже нема – не лише Інтернету, а й звичайного мобільного. Не тільки вони звідти не можуть телефонувати – я теж більшу частину часу сиджу без покриття. Як тільки щось таке трохи з’являється, поспішаю відзвонитись-відписатись, що хоча б у мене все гаразд.
На дорогах значно поменшало біженців і взагалі цивільних. Хлопці, яким пощастило вибратись із прикордонних сіл, розказують, що мирних мешканців там майже не залишилося. На ціле село – може, дві-три хати зі старими, яким нема куди тікати. Над селами літають залізні кабанчики, їх тут називають прискореною “новою поштою”. З Росії до нас – за кілька секунд.
Коли стає темно, я бачу сполохи і навіть чую звук “градів”, які б’ють з території Росії. От цікаво – я їх бачу неозброєним оком – а ті,в кого є супутники,найпотужніша оптика тощо – не бачать? Чи вважається, що так і треба? Вигадали, блін, “зону АТО”. “АТО” з градами.
Мені сказали, що якісь круті аналітики пишуть, що у найближчі кілька діб все вирішиться – або Путяра відкрито введе війська, або змириться з тим, що “сепаратистів” задавлять. Спитайте там хтось у тих аналітиків, скільки мені ще на блокпості сидіти.
Взагалі, я тут зрозуміла одну важливу річ: те, що відбувається на фпонті, і те, що у владних кабінетах, заявах Порошенка й Обами, повідомленнях прес-служб – це два різні світи, які просто ніяк не перетинаються і не залежать один від одного. Фронт уже давно живе своїм життям. Великими бойовими операціями реально керують підполковники і полковники, які на полі бою. Дрібними вилазками – командири груп, які роблять ці вилазки. Відірвані від реалій генерали в Києві про це нічого не знають. А в новинах – суцільна брехня.
