Вчора вів екскурсію гостям з Пітера. Йдемо по Приморському бульвару. Біля Дюка сотня одеситів різного віку пишуть український диктант. Зі сцени диктують рядки тексту, а жінки, чоловіки, діти старанно виводять слова на листочках. Мене переповнює гордість і любов до мого міста.
Раптом гості:
– А что это происходит?
– Диктант на знание украинского языка.
Гости (здивовано) – Зачем?
Розумію, що пора “гнати”. Різко переходжу на українську і показую, на декількох нових поліцейських, які стоятя в паре метрів від дійства:
– Ну, у нас тут кругом бандерівці. Он бачите стоять. Так якщо не говориш українською, або не склав диктант, то зразу відправляють в Карпати виготовляти москалям домовини зі смерек.
Они (шепотом) – Чьто?
– Тихо, бо і вас туди відправлять. Швидко ідем за мною.
Обертаюсь, вони дріботять і оглядаються на диктант і поліцейських.
Мене починає душити сміх. Довелося знову перейти на російську і пояснити, що так ми проводимо вільний час. А ще ми просто любимо свою мову і свою країну …
Ось тут, мені здалося, що вони зовсім нічого не зрозуміли і перша версія їм була ближча і зрозуміліша.)))
