5 квітня в Умані помер історик, громадський і політичний діяч
ЧОРНОМАЗ БОГДАН ДАНИЛОВИЧ.
Народився 9 лютого 1948 р., в селі Стегніківці Тернопільського р-ну Тернопільської області в національно свідомій сім’ї. Батько Данило просвітянин і учасник національно-визвольних змагань, був ув’язнений поляками, німцями і двічі большевиками – 1949-56 і 1972-75 рр. Мати, Марія Маличок, у другій половині 30-х рр. керувала сільською жіночою організацією «Берегиня».
У 1955 році Богдан пішов до школи в рідному селі. Цікавився історією. 11-й клас закінчив 1966 р. в Збаражі і поїхав у м. Умань поступати в сільськогосподарський інститут. Не склавши екзаменів, пішов на підготовчі курси. Працював різноробочим у науково-дослідному господарстві при інституті. Познайомився з молодими письменниками-літстудійцями, через них – з колишнім членом Центральної Ради і політв’язнем Надією Суровцевою. Був вхожий до її дому, брав у неї книжки.
21 червня 1967 р. призваний до Радянської Армії. Служив у Совєцькій Гавані на Далекому Сході, у радіо-технічних військах. У зв’язку з проявами національної свідомості був під контролем спецчастини.
У кінці 1969 р. повернувся в Умань і на початку 1970 вступив на заочний відділ плодоовочевого факультету Уманського сільськогосподарського інституту, повернувся на стару роботу, відтак працював вантажником на торгівельній міжрайбазі, обліковцем і бібліотекарем на учбово-дослідному господарстві інституту, був обираний там секретарем комсомольської організації. Відвідував «салон Н. Суровцевої», де познайомився з викладачем Уманського технікуму механізації сільського господарства Кузьмою Матвіюком, зустрічався з Данилом Шумуком, Іваном Світличним, Леонідом Плющем. Через них мав доступ до літератури самвидаву: «Хроника текущих событий», «Собор у риштованні» Євгена Сверстюка, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «З приводу процесу над Погружальським», журнал «Український вісник» та ін. В обігу була література «розстріляного відродження», «Історія України-Руси» Михайла Грушевського. Відвідував Уманський літературно-поетичний клуб «Сонячні кларнети». Молоді викладачі уманських інститутів, технікумів, учителі шкіл, студенти під виглядом «відновлення ленінської національної політики» намагалися захищати національну культуру. Читали лекції з історії національно-визвольного руху, проводили семінари, вечори. Восени 1971 р. Чорномаз разом з К. Матвіюком, з яким наймали одну кімнату по вул. Інженерній, 15, провели в себе дискусійний вечір з національного питання, на який запросили секретарів комсомольських організацій курсів та факультетів уманських інститутів. Так туди потрапила й майбутня дружина Чорномаза, секретар комсомольської організації фізико-математичного факультету Уманського педінституту Тетяна Литвиненко. Таких дискусій було декілька. Та приміщення прослуховувалося КГБ.
У кінці 1971 р. виготовив фотоплівку з машинопису праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і разом з Матвіюком почав друкувати відбитки. Щоб не ставити під удар свою господиню, фотолабораторію перенесли в помешкання працівниці музею Ольги Діденко. Виготовлені екземпляри широко розходилися по Україні.
Уманське відділення КГБ викликало учасників дискусій і вимагало письмових зізнань, погрожуючи виключенням з інститутів. Після такої бесіди Т. Литвиненко пообіцяла припинити спілкування з Богданом, але кагебіст Віктор Байда, навпаки, порадив доносити на нього, що викликало сум’яття в душі дівчини. Вона зізналася в цьому Богданові, після чого їхні стосунки стали ще більш довірливі, вони вирішили 15 липня 1972 року одружитися. Та 13 липня Богдан був заарештований прямо на роботі в полі. Того ж дня був заарештований і Матвіюк, у їхньому помешканні в Умані та в домі батька на Тернопільщині, Данила, були проведені обшуки. У Богдана, зокрема, був виявлений типографський шрифт, а в садибі батька патрони до карабіна і електродетонатори.
Наречена звернулася в КГБ, де кагебіст Віктор Байда велів їй сказати гостям, які прибули на весілля, що Богдан потрапив у дорожню пригоду і перебуває в лікарні. Весілля відбулося без нього.
Слідство за звинуваченням Чорномаза і Матвіюка у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч. І ст. 62 КК УССР) вело Черкаське управління КГБ. Батько, у серпні був звинувачений у зберіганні антирадянської літератури і засуджений за ст. 187-І КК УССР на 3 р. позбавлення волі, а старший брат Ярослав, 1947 р. н., студент-заочник Московського політехнічного інституту нафтової хімії, – за цинічно сфабрикованим звинуваченням у крадіжці теж засуджений до 3 р. Його справу і слідство вів КГБ. Начальник обласного управління КГБ Дяченко та слідчі схиляли Богдана виступити в пресі з покаянною заявою в обмін за навчання в інституті й аспірантурі, але він вибрав ув’язнення.
Черкаський обласний суд 16 листопада 1972 р. виніс вирок – 3 р. таборів суворого режиму для Богдана та 4 р. для Кузьми. Суд був закритим, лише на виголошення вироку були допущені родичі.
Переданий нареченою зимовий одяг Богдану не дали. Він прибув етапом на станцію Всесвятська Пермської обл., де його в туфлях і болонієвому плащі вели під конвоєм 2 км по лютому морозі. З обмороженнями ніг і рук два тижні лежав у санчастині табору ВС-389/35, відтак був відправлений у табір ВС-389/36, сел. Кучино Чусовського р-ну, де відбув увесь термін.
У пермських таборах спілкувався Євгеном Сверстюком, Левком Лук’яненком, Олесем Сергієнком, Олексою Різниківим (літературне псевдо Різниченко), особливо дружив з 25-літником Грицем Герчаком – повстанцем, художником і музикантом. Брав участь у страйку, який виник у зв’язку з побиттям 23.06.1974 р. Степана Сапеляка. Переховував і вивіз на волю екслібриси і малюнки Г. Герчака.
Щоб підтримати чоловіка і мати право на побачення, Т. Литвиненко, яка витерпіла багато принижень і погроз, через півтора року таки домоглася оформлення шлюбу. Їх розписали на Різдво 1974 р. За свідків правили наглядачі.
У червні 1975 р. Богдан повернувся в Умань, де за півтора місяця перед тим ураган зруйнував житло дружини. Держава надавала потерпілим квартири, тільки не Чорномазам. Цього довелося домагатися майже два роки. Богдан відмовився брати участь у виборах і погрозив звернутися за допомогою до ООН. Квартиру надали на 5-му поверсі, з видом на Уманську тюрму. 15 років працював кочегаром.
1977 р. Чорномази надіслали в табір Кучино офіційне запрошення на проживання в себе Герчаку, інакше б його, що не мав родичів в Україні, після звільнення не відпустили б в Україну. Він жив у них 8 місяців, відтак перебрався до Києва, а 1988 р. виїхав у Канаду. Чорномази часто їздили в Київ, спілкувалися з опозиціонерами. З 1987 р. брали участь у роботі Українського культурологічного клубу. Восени 1987 р. Богдан поїхав до Львова, де зустрівся з лідерами Товариства Лева, привіз його статут, на основі якого в Умані створили Товариство «Берегиня», яке очолила Тетяна Чорномаз. Колядували, щедрували, виготовляли саморобні синьо-жовті стрічки, прапорці, прапори.
У 1988 р. Чорномази створили філію Української Гельсінкської Спілки спочатку в Умані і довколишніх районах, відтак у всій Черкаській області.
Почувши, що у Вінниці виникла група Народного Фронту (Володимир Мулява, Сім’ячко), уманчани відрядили туди Т. Чорномаз і в листопаді 1988 р. створили в Умані опорний пункт, який на початку 1989 р. став первинним осередком Народного Руху України. Формально на перших (установчих) зборах Богдан не очолював осередок, щоб не дати противникам «козирів» (галичанин, політв’язень), але коли влада спробувала вплинути на новостворену організацію, інспірувавши (на других же зборах) прийняття нового регіонального Статуту зі зміною назви організації, то ситуацію довелося рятувати тим, що з ініціативи Чорномаза були проведені нові установчі збори, організація НРУ таки була створена, Богдан очолив Уманську крайову організацію, до складу якої входило 6 районів.
Чорномази входили до оргкомітету Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову, брали участь в установчих зборах Товариства української мови, «Меморіалу», «Зеленого світу», УРП.
У 1989 Чорномаз організував випуск однієї з перших незалежних газет «Червона калина», яка друкувалася в Литві; зі створенням осередку УРП почала виходити газета «Тризуб» (редактор Т. Чорномаз). Газети виходили регулярно, користувалися великим попитом. Чорномази вклали в них усі власні заощадження.
Після Установчого з’їзду Української Республіканської партії Чорномази створюють її організації в Умані та в інших районах.
На час відзначення 500-річчя козацтва (літо 1990) в Умані діяла таємна заправка автобусів з Галичини, яку організував Василь Кулинич. В Умані зупинялися сотні галичан, які їхали з агітаційною метою на Схід України і з ініціативи Чорномаза зупинялися в мешканців міста, сприяючи тим самим порозумінню між галичанами і східняками.
11 лютого 1990 р. на міському стадіоні в Умані відбувся перший велелюдний мітинг пам’яті жертв репресій і голодомору в Україні (більше 6 тис. людей). Чорномаз запросив на нього японське телебачення, лідера Народного Фронту Володимира Муляву, дослідника голодомору Володимира Маняка й американського вченого Джеймса Мейса. Влада хотіла взяти керівництво мітингом під свою руку і шахрайським способом провести свою резолюцію, та Богдан зумів провести голосування за свій варіант.
За скликання несанкціонованих мітингів Чорномаз 7 разів сидів у камері попереднього ув’язнення, його засуджували до штрафів, на сплату яких збирала гроші громадськість міста. Під приміщенням міліції збиралася юрба, яка вимагала звільнення затриманих. На паркані «довгобуду» в центрі міста, який дістав назву «Гайд-паркан», вивішувалися гасла, під ним постійно юрмилися люди. На чолі демонстрацій ішли з національними прапорами діти Чорномазів Роман та Софія, яких вони виховували як українців. Тетяна повідомляла про події на Черкащині на радіо «Свобода», де пізніше стала працювати кореспондентом. Під час виборів першого президента України Ч. був довіреною особою кандидата В. Чорновола, відповідав за проведення референдуму і виборів президента в Черкаській обл.
У 1992 р. обраний членом Центрального проводу НРУ, очолив Черкаську обласну організацію НРУ, жив прямо в офісі в Черкасах. На машину, яку вів Богдан, було вчинено напад. 1993 р. виступив на сесії обласної Ради з викриттям корупції директора Черкаського м’ясокомбінату Бабака, представника президента Ястреба, виступив проти призначення корумпованої особи Савченка начальником міліції. 9 квітня 1993 року ввечері на вулиці його вдарили по голові, він 12 годин пролежав без свідомості. Був перебитий ніс, вибиті зуби, стався крововилив у мозок, струс мозку. Лікувався кілька місяців. Підупав зір.
У 1993-97 рр. Чорномаз працював у Києві заступником голови, опісля головою секретаріату ОУН (м).
З 1997 р. безробітний. 1996 р. заочно закінчив історичний факультет Львівського університету імені Івана Франка, захистив дипломну роботу на тему «Діяльність національно-патріотичного підпілля на Уманщині в 1941-1945 роках». Наступного року прикріпився як аспірант-здобувач в університеті «Львівська політехніка». У 1996-1998 рр. – голова правління обласного Молодіжного центру історичних досліджень. У 2002 р. опублікував монографію «Діяльність національно-патріотичного підпілля Уманщини у 1941-1945 рр.».
У 2005 р. захистив дисертацію на вчений ступінь кандидата історичних наук на тему: «Національно-патріотичне підпілля Уманщини у Другій світовій війні (військово-політичний аспект)». Доцент кафедри історії України Уманського державного педагогічного університету ім. П. Тичини.
Син Роман, 1977 р.н., та дочка Софія, 1980 р.н., закінчили факультет філології і народознавства Уманського педагогічного університету. 3 вересня 1991 р. Чорномаз реабілітований відповідно до Закону УССР «Про реабілітацію жертв політичних репресій» від 17 квітня 1991 року.
Василь Овсієнко
