Громадський сектор Євромайдану
Roman Lebed
У Києві з’явилася нова лікарня. За лічені години – без виділення земельних ділянок, тендерів, передвиборних обіцянок і розпилювання бюджету. У лікарні – багато фахових лікарів, ще більше волонтерів, гори медикаментів. Є два корпуси і калька відділень. Приміром, у лівому крилі Михайлівського Золотоверхого собору – відділення терапії, у центральній частині – первинний огляд хворих, вглиб лазарету – до вівтаря – імпровізовані “палати”.
Найжвавіше – біля Трапезної церкви Івана Богослова, де тепер хірургія.
– Девочки, кто умеет поставить капельницу?
– О, спитр, нам он очень нужен…
– У вас тільки голова, чи ще щось?
Тих, хто не має вищої медичної освіти, попросили знайти собі інше заняття.
Приводять чоловіка під руки – “Там у нього ззаду треба зашити…”.
Із їдальні, що поруч, принесли столи – тепер вони операційні. Працює п’ять хірургічних бригад. Дещо складніше з травматологами.
На площі перед монастирем – криваві сліди. Під стінами – закривавлені ноші.
– Пропустіть, героя несемо, це “вітчим” наш…
– Слава Україні!
– Я можу сам собі крапельницю потримати, краще ноги мені накрийте.
– Несіть вже мене, хлопці.
Під храмом – черга охочих забрати пацієнтів до себе додому, когось кудись завезти, щось принести… Роботи заледве вистачає на всіх.
Хтось телефоном домовляється із офтальмологією у лікарні – аби прийняли хворого з пораненим оком. Один з лікарів обіцяє священику, що трупів забиратиме швидка…
Перший не забарився – приносять чоловіка із закритим обличчям. Певно, рана дуже серйозна. Ще живий – коли попросили скласти руки, щоб пронесли його крізь двері, він слухняно відреагував. Певно, то були останні його рухи – за мить руки вже звисали, зовсім сині. Не встигли..
Я думав – лікарям не звикати до смерті, нею їх не вразиш. Але вже за мить мені вперше у житті довелося побачити, як плаче медик. Від підлості, чи просто з жалю.
Втім, плакати жінці у медичному халаті довелося недовго – ось принесли нового героя.
