Цьогоріч у грудні 100-річчя із дня народження Василя Романюка (Володимира) (1925-1995), патріарха Київського і всієї Руси-України Української Православної Церкви Київського Патріархату, церковного діяча, богослова, члена Української Гельсінської групи, політв’язня комуністичного режиму, діяча ОУН, борця за незалежність України у XX столітті за ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно із Постановою ВР «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024-2025 роках» відзначається на державному рівні. У Києві, Івано-Франківській області та у селі Кустолова-Суходілка Михайлівської сільської громади Полтавського району Полтавської області відбулися заходи з вшанування пам’яті видатного Українця.
З 1944 по 1946 рр. майбутній Патріарх поневірявся у Кустолово-Суходільській колонії № 17 сталінського НКВС по Полтавській області (нині це територія села Кустолово-Суходілка, підпорядковане Михайлівській сільраді). Тож за ініціативи директорки Департаменту культури і туризму Полтавської ОВА Ірини Удовіченко, представника УІНП у Полтавській області Олега Пустовгара та відділу освіти, культури, молоді та спорту виконавчого комітету Михайлівської сільської ради Полтавського району саме у цій громаді вшанували борця за українську, автокефальну, помісну православну церкву просвітницьким зібранням. Воно відбулося у Кустолово-Суходільській сільській бібліотеці. Згадували життєвий шлях патріарха, його діяльність як церковного лідера, богослова, правозахисника та борця за незалежність України у 20 столітті. Обговорювали його внесок у становлення незалежної України, Української Церкви та відродження духовності в нашій державі.
Розповіли й про відеофільм «Бог і Україна: дві великі любові Патріарха Володимира Романюка», який створено за сприяння начальниці Івано-Франківської ОВА Світлани Онищук
«Все його стражденне життя було покладене на вівтар боротьби за волю нашої країни та незалежність Церкви. З юних літ і до самої смерті в стражданнях і муках, але з правдою, пройшов він свою «хресну дорогу». Ні сталінський ГУЛАГ, ні брежнєвські спецтабори, ні постійне цькування каральних органів СРСР не зломили його. Саме тут, на нашій землі, він пройшов частину свого тяжкого шляху як політв’язень, але не зламався, а ще більше зміцнився у вірі та переконаннях», – зазначила ведуча заходу, співробітниця комунальної бібліотеки.
Учасники зібрання підтримали ініціативу Олега Пустовгара та Михайлівського сільського голови Миколи Коляндри та відділу освіти, культури, молоді та спорту виконавчого комітету Михайлівської сільської ради Полтавського району щодо створення у Кустолово-Суходілці нового місця пам’яті – виготовлення та встановлення меморіальної дошки на честь Василя Романюка (Володимира). Також про його життя та діяльність у бібліотеці с. Кустолово-Суходілка презентували виставку інформаційних матеріалів та світлин.
У Києві заупокійна літія, покладання квітів та інші заходи відбулися біля могили церковного лідера, що поруч з Софійським собором у Києві. Панахиду по Патріарху Володимиру провело духовенство Православної церкви України. Очолював літію проректор з наукової роботи, професор кафедри церковно-практичних дисциплін Київської православної богословської академії, протоієрей Віталій Клос. Квіти до могили глави УПЦ КП поклали Перша заступниця Голови Українського інституту національної пам’яті Юлія Гнатюк та співробітники УІНП, а також громадські та релігійні активісти. Вшанування стали символом того, що держава і громадськість пам’ятають про довгий та складний шлях української церкви до канонічності та автокефалії, де Православна церква України займає рівне місце з усіма іншими православними церквами у світі.
Довідково:
Майбутній церковний лідер народився 1925 року у селі Химчин, Косівського повіту, що на Прикарпатті. Батьки дали ім’я Василь. На дитинство й юність майбутнього патріарха припали роки Другої світової та репресій совєцької влади. Василь Романюк належав до ОУН. У 1944 році арештований сталінським НКВД. Спершу відбував покарання у сталінській колонії НКВС у селі Кустолово-Суходілка на Полтавщині, однак згодом через постійно непокору адміністрації відправлений до Магадану.
Звільнений після смерті Сталіна у 1953 році. Однак повертатися в Україну йому було заборонено. Протягом п’яти років ще проживав на Далекому Сході, де одружився. Працював кіномеханіком. У 1958 році зумів повернутись на Прикарпаття, де закінчив богословські курси, а згодом і духовну академії у Москві, щоб отримати сан священника. Певний час правив службу на Харківщині, згодом в сільських приходах Івано-Франківської області. В цей час тісно подружився з українськими дисидентами, хрестив В’ячеслава Чорновола, вінчав Опанаса Заливаху, дружив із істориком Валентином Морозом.
У 1972 році повторно арештований і як «особливо небезпечний рецидивіст» відправлений на 10 років російсько-комуністичних таборів до Мордовії. Там постійно бунтував проти злочинної адміністрації. У 1976 році публічно відмовився від совєцького громадянства, а також офіційно перейшов в Українську автокефальну церкву. У таборах вступив в Українську Гельсінську спілку. Після таборів певний час працював двірником у поліклініці Космача. У 1983 році отримав можливість вести душпастирську службу на Київщини. А вже 1985 року, під тиском КДБ, мігрував разом з сином Тарасом до Канади.
Повернувся в Україну 1989 року. За рік був пострижений у чернецтво й возведений у сан архімандрита з ім’ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського. Після смерті патріарха Мстислава возведений у сан митрополита. На Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року обраний Патріархом та інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі. За півтора року він зміг багато зробити для утвердження авторитету українського православ’я.
14 липня 1995 року його тіло знайшли на лавці в Ботанічному саду Київського університету, куди його запросили на зустріч дві невідомі жінки. Офіційним діагнозом була хронічна ішемічна хвороба. Однак у цій смерті досі лишається багато запитань. Похований на Софіївській площі під стінами Софії.
Похорон увійшов в історію під назвою «Чорний вівторок», бо закінчився кривавим побиттям кількох тисяч людей, які прийшли віддати останню данину пам’яті/ За традицією священиків такого рівня прийнято ховати на території православних святинь. Тому церква звернулася до влади за дозволом поховати Патріарха Володимира або у Видубицькому монастирі або в Києво-Печерській Лаврі чи Софії Київській. Уряд дозволив робити це на Байковому кладовищі. Переговори безрезультатно тривали чотири дні. Вранці 18 липня церква і громада прийняли рішення про поховання тіла Патріарха Володимира за православною традицією в Софії Київській. На чолі процесії тоді йшли народні депутати від Народного Руху, «Просвіти», зокрема В’ячеслав Чорновіл, Павло Мовчан; від УНА-УНСО, також перший президент України Леонід Кравчук. Після відспівування тіла скорботна хода повернула до Софіївського майдану. Тут їх зустріли спецпідрозділи міліції, що забарикадували всі входи на територію заповідника. У них було завдання — в жодному випадку не допустити тіла Патріарха за ворота. За православною традицією поховати небіжчика треба було до заходу сонця. Спонтанно виникла думка викопати могилу просто біля головних воріт Софії. Коли могила була готова, труну з тілом Патріарха Володимира почали опускати. Центральні ворота Софії розчинилися і звідти вискочили до тисячі бійців спецназу. За кілька хвилин площу окропила кров: під міліцейські дубинки потрапляли і жінки, і старі, і каліки. Кілька людей, що лишилися біля могили (серед них були Віталій Карпенко, тодішній редактор «Вечірнього Києва», та В’ячеслав Чорновіл), руками засипали яму. Дати команду викинути з могили труну не наважився ніхто. Точне число жертв цього міліцейського свавілля, за яке ніхто не був покараний, досі невідоме.
Спогадами про події 30-річної давнини поділився Валерій Пальчик, командир Полтавської обласної організації УНСО 1991-1999 роках, учасник кавказьких воєн у загонах УНСО (на боці Грузії й Чечні), стрілець УНСО, котрий вступив у бій проти московської імперії на території Грузії, проливши свою та ворожу кров; учасник Революції Гідності, ветеран російсько-української Війни за Незалежність, учасник боїв під Бахмутом, нині журналіст і письменник, автор книг «УНСО. Перший посвист куль» та «Дружба скріплена кров’ю». «Нас було близько 300 активістів УНСО. Їхали з Полтави на похорон, вшанувати за всіма православними канонами видатну Людину. Ми не очікували, що можуть бути якісь сутички, мобілізації по УНСО не було. Після відспівування тіла скорботна хода повернула до Софійського майдану. Похоронна процесія рухалася від Володимирського собору до собору Святої Софії. Спершу нам дорогу «беркутівці» перегородили турнікетами. Згодом закрили ворота до собору Святої Софії і не пускали туди православних вірян. Це було дуже несподівано… Ми були, вибачте за сленгове слово, трішки «на розслабоні», вважали, що все гаразд, триває похорон великого Українця. Аж ось центральні ворота Софії розчинилися і звідти вискочили до тисячі бійців спецназу. Бачив очі цих так званих «правоохоронців», псів промосковського режиму. Таке враження, шо «беркутівці» були під дією психотропних засобів, поводилися як звірі, безжально лупцювали усіх підряд – священиків, стариків, жінок. Цікавий факт, який мене вразив: бачив як озвірілі, так наче чим наколоті, беркутівці, гамселили дубинками навіть простих міліціонерів, які просто стежили за порядком, молилися, не проявляли агерсії і взагалі стояли аж позаду процесії! Затримано було чимало ні в чому не винних учасників похорону, в т.ч. й моїх побратимів з Полтавського осередку УНСО. Того «чорного вівторка» я вкотре переконався, хоча у цьому ніколи й не сумнівався: влада у ті часи лише формально була українською, а насправді показала свій звірячий москальський оскал і по факту підтримувала не свою, а московську церкву. Ці події мають стати історичним уроком для сучасників. Настав час повністю прибрати з українського духовного простору ворожий Московський патріархат, тобто так звану Російську православну церкву Кіріла-Онуфрія, яка поки що цинічно маскується під назвою «УПЦ», –розповів Валерій Пальчик.
Поділився також спогадом представник УІНП в Полтавській області, прессекретар Полтавської обласної організації Народного Руху України у 1993-96 рр. Олег Пустовгар: «У велелюдних похоронах Патріарха брало участь чимало активістів Руху з Полтавщини. По їх приїзді до Полтави як прес-секретар Полтавського крайової організації Народного Руху України я організовував і проводив прес-конференцію людини, яка стояла біля витоків відродження православ’я на Полтавщині, діяча УАПЦ, секретаря Полтавської єпархії УПЦ Київського патріархату, нині настоятеля Свято-Покровської церкви ПЦУ у мікрорайоні Сади м. Полтави о. Mиколая Храпача. Він тоді детально і яскраво повідав журналістам Полтавщини про жахливе побоїще у Києві, яке спровокували антиукраїнські сили. Також я зачитав для ЗМІ заяву голови Народного Руху України В’ячеслава Чорновола, яку оперативно «скинули» факсом колеги з «Рух-прес». У цій заяві Народний Рух вимагав покарати усіх причетних до побіїща та тих, хто вчиняв наругу над державним символом – прапором України. Силовики тоді завзято виривали з рук вірян не лише православні хоругви, але й синьо-жовті стяги і… топталися по них! На жаль, попри значну кількість журналістів на тій прес-конференції (а це свідчить про резонансність події!), у інформпростір Полтавщини правда просочилася лише на шпальти газет «Полтавська думка», «Молода громада», «Вечірня Полтава» та в ефір телеканалу «ЮТА-ТВ». Спрацювала посткомуністична цензура з боку редакторів, видресируваних в часи СРСР. Та «шила в мішку не сховаєш». Зараз це урок історії, який маємо знати і враховувати під час виконання Закону «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій», адже Держслужба з етнополітики та свободи совісті винесла припис, який зобов’язує Київську Митрополію так званої УПЦ (а насправді – філії московського патріархату в Україні) до 18 серпня надати рішення щодо виходу УПЦ зі структури Російської православної церкви (РПЦ), втрати чинності для УПЦ усіх положень Статуту РПЦ».
Представництво УІНП в Полтаві
