У середу, 29 травня 2024 року, під час ротації на Харківському напрямку загинула 25-річна парамедикиня “Госпітальєрів” Ірина Цибух з позивним “Чека”.
У лютому 2022 року вона долучилася до добровольчого батальйону і зайняла позицію старшої екіпажу. До повномасштабного вторгнення дівчина була менеджеркою реформи Суспільного, також реалізовувала освітні проєкти у віддалених селах Донеччини й Луганщини.
“Прожити цей період в якихось подорожах, університетах, навчальних програмах, обмінах і так далі, звичайно, цікаво і було б непогано, але ніхто у світі з молодих людей не має спроможності виборювати власну свободу”, — розповідала раніше Ірина в інтерв’ю Суспільному.
Про її загибель повідомили на сторінці Госпітальєрів у Facebook.
“Вчора під час ротації на Харківському напрямку не стало нашої Чеки — госпітальєрки Ірини Цибух. За кілька днів до свого Дня народження. 01.06.1998 — 29.05.2024. У нас немає слів. Ніхто досі не вірить в те, що сталося”, — йдеться у повідомленні.
“Вчора під час виконання бойових задач загинула Ірина “Чека” Цибух. Ми були в одному підрозділі. Ірина багато в останній час присвячувала обговоренню темі меморіалізації військових. Тепер завдання цієї країни — зберегти пам’ять про неї.”, — написала госпітальєрка Катерина Галушка у соцмережі Х.
Ким була Ірина Цибух
1 червня Ірині мало виповнитись 26 років, вона народилась у 1998 році у Львові, закінчила Національний університет “Львівська політехніка”, до команди Суспільного приєдналась у 2017 році. Там вона працювала з філіями, готувала міжрегіональні спецефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, була медіатренеркою. Поза роботою брала участь в освітніх проєктах, де розвивала критичне мислення та медіаграмотність дітей у школах.
Повномасштабне вторгнення застало Ірину Цибух на сході України: 22 та 23 лютого 2022 року в Покровську та Краматорську вона презентувала свій документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії. 24 лютого презентація мала відбутися в Сіверськодонецьку, а наступного дня — в Києві. Але домівки героїв фільму Ірини Цибух опинились у російській окупації, а вона повернулася до лав добровольчого батальйону “Госпітальєри”, де відбула кілька ротацій на передовій ще з 2014-го. У складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців із найгарячіших місць і надавала домедичну допомогу.
В інтерв’ю для “ELLE Україна” 30 липня 2022 Ірина говорила: “Я така ж молода дівчина, як будь-яка у Франції чи Іспанії. Ми відрізняємося тільки тим, що на нашому кордоні тоталітарний режим, котрий напав на країну, яку я дуже люблю. Мені подобається подорожувати, але жити я хочу тут. І тому я захищаю свою країну, тому й готова померти, щоб мати волю у своїй країні”.
Ірина врятувала чимало бійців, неодноразово ризикуючи власним життям під час евакуацій. Крім того, регулярно з’являлась у медіа, надавала інформацію колегам журналістам щодо роботи парамедиків та медиків у зоні бойових дій, інформувала про можливості навчання й підготовки добровольців для надання якісної домедичної допомоги.
“Думаю, щоб не бачити війни на власні очі, треба бути сліпим. Натомість, щоб уникати розуміння, що твоя участь у війні є обов’язковою – треба бути інфантильним ідіотом і мені шкода тих цивільних людей, які вірять, що їх щось врятує від участі у цій війні”, — 8 жовтня 2023, інтерв’ю виданню “Букви”.
Разом із колегами з Суспільного Ірина стала переможницею конкурсу професійної журналістики “Честь Професії” у 2021 році у категорії “Найкраща публіцистика в локальному медіа» та фіналісткою у номінації “Найкращий репортаж” у 2018 році. У листопаді 2023-го отримала відзнаку від президента України орден “За заслуги” III ступеня, у березні 2024 року стала лауреаткою премії “УП 100. Сила жінок”.
Джерело: suspilne.media
