Після першої ночі на Грушевського ми з Віданою пролізли до Маріїнки на бік мусорів, щоб поговорити з ними. Ось уривок з діалогу:
– Так нахрєна ви павихаділі?
– От дивись, я працювала вчителькою. Моя заробітня плата була менша мінімалки. Я живу одна і за ці гроші можу хіба здохнути. Натомість силовики отримують купу бабла, щоб тримати нас в стійлі.
– Мая жина тоже учітєльніца, і ана нікагда ні пайдьот на такіє сборіщя.
– Правильно, бо її утримуєш ти.
– Нє, патамушто ана умная.
– Ти розумієш, що будеш відповідати за те, що вночі стріляв у нас?
– Нє буду, у мєня пріказ. Ета ви атвєтітє.
Любий мусор, я сподіваюсь, що ти зараз разом зі своєю жиною-учітільніцьою у цьому натовпі. Або гниєш в тюрмі. Або збухався в рашці, куди тобі довелось звалити після злочинів. Сподіваюсь, що ти пригадуєш наш діалог і ставиш собі ряд запізнілих риторичних питань. І я щиро бажаю вам усього найгіршого, вірні і тупі ви системні пси.
