Понад півтисячі переважно молодих глядачів пришли 5 вересня о 21.00 (!!!) до Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», щоб стати свідком того, як творчий геній поета Грицька Чубая, померлого в Христовому віці три десятиліття тому, прочиняє в’язничні двері.
Слідчий ізолятор КГБ, де 1972 року допитували 21-річного талановитого юнака із Волині, який устиг вразити інтелектуальний Львів зрілістю свого юнацького поетичного доробку (зокрема й поемою «Вертеп»), зберігся до наших часів в автентичному стані.
Тепер тут музей, експозиція якого, окрім іншого, розповідає також і про дисидентів 1960-их-1980-их років. Чимало із митців, що становили найяскравіше гроно тогочасного творчого середовища, опинялося у цих охмурих стінах на т.зв. «співбесідах», дізнаннях, допитах, очних ставках, чи під час попереднього (поки йде слідство) ув’язнення. Однак актуальний вечір був присвячений постаті, не увічненій нічим, окрім власної поезії та пам’яті друзів, котрих після свого трагічного зламу, митець мав так небагато.
Приятелі, а також рідні Грицька Чубая переконані: шалений тиск КГБ, проти якого не встояла вразлива поетова душа, спричинив не тільки кризу й депресію, а й таку ранню смерть автора п’яти поетичних книжок, жодна з який за життя Чубая не була видана друком. Зараз вони з’явилися у вигляді «П’ятикнижжя», що частково повторює самвидавний варіант, котрий дружина поета Галина у буквальному сенсі вихопила із полум’я.
Мультимистецький проект «П’ятикнижжя», який зібрав у нічному музеї таку велику кількість відвідувачів, задумала донька поета Соломія. Вона, як і її брат – відомий український рок-співак і засновик музичного гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай, усіляко популяризує творчість батька, видаючи книжки та влаштовуючи концерти. Цього разу поезія Грицька Чубая верталася до неповоротної травматичної точки – тюремної пастки.
…І пустота безмірна щогодини
Вже цілий світ береться осягти.
Як жить мені, якщо я ще людина,
Якщо мені від себе не втекти?
Якщо і дням, і ночам моїм боляче!
О Боже мій, спаси і одведи
І від отих, лукаво «єсьм» глаголящих,
І від отих, набравших в рот води…
…О Боже мій, куди ж мені?.. Куди?..
«Я також , як і всі ви, уперше побачила ці жахливі камери, звідки в 1972-му році забрала знесиленого чоловіка по трьох днях знущання над ним. Після пережитого той чистий, безневинний хлопчисько справляв враження загнаного звіряти, — скидалося на те, що йому тут щось вкололи, — таким був наслідок шаленого тиску. Не знаю, як ми й витримали той страшний зрив, ту хвилю чорного поголосу. Про це важко говорити. Але я бачу, скількох молодих захоплює Чубаєва поезія, і розумію, що мушу йти до них, аби розповісти про той час і тодішні обставини», — зізналася поетова вдова Галина Чубай, яка надала до символічної експозиції піджак чоловіка та його машинописний примірник «П’ятикнижжя» із авторськими варіантами перекладів.
Ці артефакти разом із вирізками з «Літературної газети» 1972 року, малярськими полотнами Юлії Долинської, тюремними ліжком та тумбочкою, друкарською машинкою та численними копіями віршів заповнили простір в’язничної камери, на повапнованій стіні котрої проступили щемкі Чубаєві рядки. Чулося клацання друкарської машинки, шум вітру і звучав проникливий голос поета з його прижиттєвих магнітофонних записів… А в сусідній камері вже інші рядки світилися в ультрафіолеті, з якого за задумом Романа Федюка портрет Грицька виникав у галактичній круговерті імен українських дисидентів. Цей же відеоарт транслювався у велетенському побільшенні на стінах будинків, що оточують тюремне подвір’я, від чого здавалося, буцімто всі можливі стіни пропали,а є тільки космічна вібрація зоряного неба та поезії, що резонує із серцями слухачів.
…І знов нестерпно тихо настає
якась чужа зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій — і той мені чужіє.
Я там мовчу. Задихано мовчу.
Я там слова навшпиньки обминаю.
Мов хрест важкенний, душу волочу,
і сам себе на ньому розпинаю.
Я там мовчу. Приречено мовчу
під тихим криллям втомленого дому
і знов свічу мовчання, як свічу,
за упокій собі ж таки самому.
…Дощу предовгі пальці на шибках
заграють щось достоту, як музики,
що й звідкілясь прийде до мене страх
поглянути, чи став на грані крику.
Та він лиш мить торкається плеча
і геть іде, не взявши ані звуку,
і знов моє мовчання, як свіча,
пооддаль слів блукає тихоруко.
Над ним небес дірявий балаган.
Над ним пригасле місячне багаття…
Та цілий гурт немовлених благань,
які все більше схожі на прокляття.
У місці, де за висловом Грицька «скорботна пам’ять пам’яті зависла», про своє ставлення до поезії Чубая також говорили сучасні поети, які особисто не були знайомі із письменником і засновником легендарного альманаху «Скриня», але визнають геніальними його вірші. Кожна книжка, що увійшла до «П’ятикнижжя», випущеного в одному томі «Видавництвом Старого Лева» прозвучала на вечорі голосом Мар’яни Савки, Гриця Семенчука, Віктора Неборака, Остапа Сливинського та Соломії Чубай. Декламація відбувалася на тлі музикування «Фідель тріо-квартету» та п’яти вистав Театру тіней «Див», створених спеціально за мотивами наскрізних образів, що пронизують презентоване «П’ятикнижжя».
І коли на завершення концерту Тарас Чубай під гітару до останку виспівав останню із книжок «П’ятикнижжя», присвячену його матері, багато хто не приховував сліз катарсису.
І це не було містикою: у чорнильному небі серед розсипів зір рухалася світляна крапка…
http://tvi.ua/new/2013/09/06/u_lvovi_prezentuvaly_knyzhku_hrycka_chubaya_pyatyknyzhzhya
http://www.youtube.com/watch?v=qe8jbsu54nc
http://www.radiosvoboda.org/media/video/25097608.html
http://galnet.org/photo/35665-v-tyurmi-na-lontskoho-vidkryly-kameru-hrytska-chubaya
http://www.radiosvoboda.mobi/a/25064029.html
| Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» |
