Ця операція нагадала мені Холодну війну. Коли дисидентів обмінювали і визволяли у вільний світ.
Президентський борт вилетів до Ростова близько восьмої. Ми з Іриною Геращенко добиралися туди майже дві з половиною години, бо облітали окупований Донбас.
У Ростові понад годину стояли, перш ніж побачили два автобуси, які рухалися до нашого літака. Серце стиснулося. Я згадав мить вироку на цьому судилищі, коли російського суддю охороняли з дюжину автоматників у масках. А потім виштовхували нас з зали, коли ми співали гімн.
Раптом задзвонив телефон. Потім знову і знову. Знайомі журналісти з посиланням на російські агентства запитували, чи правда, що ми в Ростові?
Згадав як напередодні нас з Іриною Геращенко повідомили, що про факт звільнення Надії Савченко можемо повідомити лише після того, як літак з нею сяде в Борисполі. Інакше операція може зірватися.
Телефонні дзвінки не припинялися вже хвилин з п’ять. Два автобуси зупинилися.
— Що трапилося? – запитував телефоном один з керівників операції.
— Кажуть виникли якісь проблеми.
Автобус із Надією простояв з півгодини, не зрушивши з місця. Можливо ті, хто «злили» цю інформацію, сподівалися на зрив усього.
Але їм не вдалося. Два автобуси під’їхали ближче. І з них вийшла Надія. На диво автоматників у масках поруч не було.
Нам з Іриною так і не дозволили вийти з літака. Сказали – заборонено.
Але ж можна кричати: Слава Україні!
Але ця пригода була не останньою. Потім півгодини президентський літак з Надією не міг вилетіти до дому: «граница пока закрыта», — повідомив у рацію голос російського диспетчера.
Вже зараз це спогади. Вони приємні, бо наша Надія Савченко вже вдома. Важливо, що вона перша і зараз всі зусилля Президента будуть звернені на визволення інших. Бо це невід’ємна частина Мінського процесу.
Ми маємо звільнити як політичних в’язнів у Росії, так і тих, хто в полоні у терористів. І Надя нам в цьому допоможе
