Деколонізація вулиць Ланнівської громади Полтавського району

У межах виконання Закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» рішенням сесії Ланнівської сільської ради Полтавського району перейменовано 18 вулиць і провулків у 9-ти населених пунктах громади. Про це повідомили в Полтавському офісі Українського інституту національної памяті.

Пошанували Лесю Українку

У селі Коржиха вулицю Гастелло (військовий льотчик СРСР), а у селі Верхня Ланна–вулицю і провулок Гагаріна (російський радянський космонавт, уродженець Росії, ніяк не пов’язаний з історією громади; топоніми на честь Юрія Гагаріна були елементом комуністичної наочної агітації та пропаганди, яка втратила своє значення після здобуття Україною незалежності) перейменували на честь Лесі Українки.

Лариса Косач-Квітка (Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському. Була винятково обдарованою. В чотири роки дівчинка самостійно читала, у п’ять освоїла гру на фортепіано, в шість—майстерно вишивала, а у дев’ять написала перший вірш «Надія» під враженням від засудження тітки Єлі (батькової сестри Олени) на заслання до Сибіру за участь в українському русі. У 12 років переклала Гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки». Мало хто знає, що Леся Українка подавала надії як перша жінка-мариністка. На жаль, до сьогодні збереглася лише одна її картина. Велика поліглотка. Знала українську, російську, польську, болгарську, давньогрецьку, латинську, англійську, німецьку, французьку та італійську мови. Вивчила їх, щоб читати твори в оригіналі та перекладати для українського читача, в тому числі античних авторів. Послуговуючись науковими перекладами і дослідженнями французьких і німецьких сходознавців, переклала з давньоєгипетської, давньоіндійської, староіранської, вавилонської, ассирійської, давньоєврейської літератур тексти до підручника «Стародавня історія східних народів». Його писала упродовж 1890–1891 років. У грудні 1889 року в листі до Брата Михайла виклала цілісну програму перекладів найкращих творів світової літератури із переліком авторів.

Псевдонімом «Леся Українка» підписала перший надрукований вірш «Конвалія» у львівському часописі «Зоря» (1884). Через десятиліття публікацій у періодиці побачила світ перша поетична збірка «На крилах пісень», видана 1893-го у Львові коштом родини. В підготовці до друку брав участь Іван Франко. До неї увійшла хрестоматійна «Contraspemspero» («Без надії сподіваюсь»), яку часто трактують як життєве кредо поетки. Друга поетична збірка «Думи і мрії» із поетичними циклами «Мелодії», «Невільничі пісні», «Відгуки», «З пропащих років», «Кримські відгуки», поемами «Давня казка» та «Роберт Брюс, король шотландський» вийшла теж у Львові восени 1899 року. А третя збірка поезій «Відгуки» і книжка «Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Луччини та Звягельщини на Волині. Зібрала Л.Косач. Голос записав К.Квітка» побачили світ 1902 року в Чернівцях. Від 1904-го більшість творів Лесі Українки у першодруку з’являлися в «Літературно-науковому віснику». Поетичний доробок Лесі Українки складає більше 250 віршів і 12 ліричних та ліро-епічних поем. У прозі працювала в малих жанрах: понад 20 оповідань, образків, нарисів; ще майже стільки лишилося у фрагментах і планах. У драматичному спадку переважають біблійні та античні образи і сюжети. Створила цілий новий світ драматургії — «Кассандра», «У пущі», «Оргія», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан», «Вавилонський полон», «Камінний господар», «Лісова пісня». Усього з-під пера авторки вийшло 24 драматичні твори. Брала активну участь в об’єднанні молодих українських літераторів «Плеяда» (кінець 1880-х — початок 1890-х). На його засіданнях обговорювали літературні твори, проводили конкурси перекладів, складали плани видання світової літератури українською мовою тощо. Все життя цікавилася фольклором. Сама була його визначним носієм — знала майже 500 народних пісень, особливо любила веснянки, щедрівки, весільні та обжинкові пісні, казки, загадки і приповідки. Багато народних пісень поетеса знала сама. Перша її фольклористична праця — «Купала на Волині» — опублікована 1891 року, а останній великий цикл пісень з її голосу записав Климент Квітка в 1913-му. Цікавий факт: 1908 року Леся Українка виділила із власних статків 300 рублів для Філарета Колесси. Завдяки цьому внеску він зміг записати багато дум для фундаментального видання.

У 1905 році брала участь у гуртуванні українців на боротьбу проти російського самодержавства. У січні 1907-го відбувся обшук в її квартирі на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, 87 у Києві (тепер Саксаганського). Знайшли і конфіскували заборонену літературу, а Лесю разом із сестрою Ольгою затримали на добу. Відтоді перебувала під постійним наглядом поліції, яка називала її «малороссийской сочинительницей».

Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року в Грузії. Через тиждень домовину залізницею доправили до Києва. Похорон відбувся наступного дня. Процесію від вокзалу до Байкового цвинтаря супроводжували жандарми Російської імперії, які скеровували ходу бічними вулицями. Росіяни забороняли співи, промови, навіть нести в руках квіти й вінки, з яких зрізали стрічки із написами. Поховали Лесю Українку біля брата і батька.

Пушкін, Горький, Гагарін, Мічурін-услід за «рускім корабльом»

Топонімічну громади очистили від низки радянських наративів. Ім’я Гагаріна також прибрали з топонімії селища Ланна та сіл Чалівка, Климівка та Нижня Ланна.

У селі Львівське усунено ім’я діячки Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді Лялі Убийвовк, а у селищі Ланна – ім’я Валі Котика, активіста Всесоюзної піонерської організації імені В.І. Леніна; створена комуністами у 1922 р., ця організація повністю контролювалася КПРС і мала на меті ідеологічну обробку дітей «страни совєтов» у дусі відданості комуністичній партії та CРСР.

У селі Коржиха нарешті перейменовано вулицю Жовтнева. «Це те, що мало бути зроблене ще у 2016 році у рамках виконання декомунізаційного закону. Цей топонім був абсолютно незаконним, оскільки називався на честь Жовтневого перевороту – збройного державного заколоту у Росії, що відбувся 7 листопада (25 жовтня за старим стилем) 1917 року, у ході якого владу у Петрограді захопили більшовики, очолювані ворогом натхненником червоного терору і організатором окупації УНР Владіміром Ульяновим (більшовицька кличка «Лєнін»)», – пояснив представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар.

У селі Федорівка услід за «рускім карабльом» пішла назва, яка глорифікувала Мічуріна. Звеличений Йосипом Сталіним російський біолог і селекціонер-помолог, уродженець Рязанської губернії Росії ніяк не пов’язаний з історією Ланнівської громади. «Харошій рускій» Мічурін завше вітав усі кремлівські ініціативи і схвалював ідеологічні рішення компартійних з’їздів. У 1931 році Івана Мічуріна нагородили орденом Леніна. Влада СРСР перейменувала містечко Козлов на Мічурінськ, а самого Мічуріна призначила академіком союзної академії наук. У період кремлівських комуністичних сталінських репресій за критику «мічурінської науки» постраждало чимало справжніх вчених-біологів і генетиків, серед них професор, діяч УНР Володимир Симиренко. У професійному науковому середовищі більшість положень так званого «мічурінського вчення» сприймалися, як окультні дійства. Кремлівській владі імпонувала авантюрна можливість успадкування біологічних ознак рослинами під впливом дії природних чинників або у процесі цілеспрямованого їхнього «виховання»»,— підкреслили у Полтавському офісі УІНП. «Коли наприкінці 1920-х років Сталін висунув ідею глобального перетворення природи, Мічурін у зверненні до XVI з’їзду ВКП (б) у 1930 році запропонував свій «проєкт», який передбачав зменшення негативного впливу сибірського клімату на європейську територію шляхом створення грандіозної лісосмуги між Уральськими горами і Каспійським морем та перетворення пустель Середньої Азії на оази шляхом висадки там посухостійких рослин та їстівних кактусів. Ці абсурдні «ідеї» були сприйняті серйозно і отримали гарячі оплески на з’їзді комуністів. Докорінне перетворення природи збігалося з більшовицькими намірами «разрушения до основанья» всього світу та творення нового «советского человека».

Максим Горький—російський, пізніше радянський «пролетарський» письменник, драматург та публіцист; член РСДРП (б), один із провідних ідеологів комуністичного тоталітарного режиму. У 1934–1936 роках—голова Спілки письменників СРСР, тобто став першим очільником духовної в’язниці-резервації для творчої еліти, яка повинна була під контролем влади «правильно» вихваляти злочинний режим. Всі інші творчі об’єднання письменників і поетів, можливість самостійно творити унеможливлено. Схвалював систему комуністичних концентраційних таборів ГУЛАГ. У 1926-1927 роках був одним із співтворців наклепницької комуністичної кампанії, спрямованої проти видатного борця за незалежність, голови Директорії УНР Симона Петлюри. Не визнавав української мови, називав її «украинским наречием». Горькому належить гасло: «Если враг не сдаётся,— его уничтожают», яке використовували в СРСР під час проведення терористичної політики, а зараз воно на озброєнні сучасних російських окупантів. Тож ім’я Горького прибрали з топонімії сіл Куми та Федорівка.

Важливо, що громада очистилася від ім’я трубадура російської імперії Пушкіна. Він оспівував загарбницькі війни Російської імперії і брав у них участь. Виправдовував воєнні злочини російської армії. Заперечував право українського, польського, народів Балтії на державність. Паплюжив гетьмана Івана Мазепу. Його ім’я нині російські окупанти використовують як ідеологічну зброю: «Херсон—полуденный край России»,—банер з цією цитатою розвішували російські окупанти у Херсоні, вірш «Клеветникам России» нині використовується російською пропагандою для виправдання окупації України. Отож, ім’я ідейно-культурного маркера російського імперіалізму— письменника Алєксандра Пушкіна стерто з топоніміки сіл Климівка та Федорівка.

Полтавський офіс УІНП

Поділитись
Коментарі

Читайте також

Мультимедіа