100 років тому, 25 травня 1926 року у Парижі від семи куль, запущених промосковським терористом-анархістом Самуїлом Шварцбардом поліг Симон Петлюра. Сто років потому, в місті Петлюри, на малій батьківщині видатного культурного і державного діяча капелани та священство Полтавської єпархії ПЦУ вшанували пам’ять борця за УАПЦ, Голови Директорії УНР та Головного отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри. 25 травня 2026 року у полтавському Свято-Успенському кафедральному соборі ПЦУ було звершено чин відправлення панахиди за невинно убієнним вождем-мучеником Симоном Петлюрою.
Очолив служіння капелан Сергій Сущенко. По її закінченні він зауважив: «Славетний полтавець Симон Петлюра є символом українського національно-визвольного руху і творцем новітньої української державності. Згадаймо молитовно сьогодні великого нашого земляка, який жив і мученицьки загинув за Україну. Вічна пам’ять!».
У вшануванні взяли участь прихожани собору, військовослужбовці бригади ЗСУ імені Симона Петлюри лейтенант Ігор Яшкін та сержант Василь Левченко, співробітники департаменту культури і туризму Полтавської ОВА, депутат Полтавської обласної ради, голова Полтавського обласного об’єднання Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Микола Кульчинський, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар. Останній виголосив пам’ятне слово. Процитував Симона Петлюру, якому належать слова: «Наш народ хранив релігію, боронив завжди свої звичаї… В священики я не піду, але й розбивати віру українських людей не буду»».
Олег Пустовгар розповів: «Бабуся по батьковій лінії Ганна Петлюра (у дівоцтві Чоловська) походила із священицького роду, після смерті свого чоловіка постриглася в черниці, стала ігуменею Топловського жіночого монастиря у Криму. Мати Ольга виросла у козацькій, священицькій родині Марченків, яка мешкала поблизу полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Дідусь Олексій (по матері), овдовівши, теж пішов у чернецтво: постригся з іменем Аркадій, долучився до заснування Київського Іонівського скиту, помер у сані ієромонаха. Симон і і всі його брати і сестри співали в церковному хорі, здобували освіту у церковно-приходській школі, духовних училищах і семінаріях. Симон мав 8 сестер і братів, усі в церковнопарафіяльній школі. Сестра Єфросинія – черниця Свято-Покровського монастиря в Криму, загинула у 1918 році під час його руйнування більшовиками. Сестри Марина і Феодосія все життя мешкали в Полтаві, у 1937 році і були розстріляні НКВД за звинуваченням у «поширенні петлюрівства» – прилюдно обурювалися Голодомором і хвалили брата. Ще одна сестра Маріанна (Маріамна) – мати Патріарха Мстислава (у миру – Степана Скрипника)».
Представник Інституту нацпам’яті підсумував: «Як бачимо, Симон Петлюра був вихідцем із дуже релігійної родини з міцними православними коренями. Тож закономірно, що саме Петлюра як державний діяч стояв біля витоків незалежного від Москви українського православ’я. Варто пам’ятати, що 1 січня 1919 року Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою урядовим законом проголосила автокефалію Православної Церкви в Українській Народній Республіці».
Наприкінці пам’ятного зібрання Олег Пустовгар прочитав вірш «25 травня 1926 року» авторства сотника Армії УНР Євгена Маланюка:
««Ще мить тому — весна і цвіт,
Чужинний май в співучім сонці…
І вже щось чорне криє світ,
І де ж ви, друзі, оборонці?
Наївний рух крилатих рук —
Ні, свисту куль не заперечить!
І тіло падає на брук,
І ось тріпочуть груди й плечі,
І очі гасить смертна мла…
Сім хижих куль.
Сім стрілів зла.
Зміряли в дух — влучили в тіло:
Знялись над мертвим тілом крила
І дійсність легко попливла,
Як марний, як минулий вияв,
—Бо за повіками тремтів
Співучий степ, пшеничний спів,
Полтава, прапори і Київ».
Довідково, за дописом із сторінки громадської ініціативи «Місто Петлюри»:
Симон Петлюра -завзятий борець за українську справу в Полтаві на межі ХІХ-ХХ століть, один із творців Революційної української партії, дослідник української культури, публіцист, видавець і літературний критик, талановитий лідер і організатор, який з юних літ до останнього дня утверджував українську свідомість і працював для визволення своєї батьківщини у Полтаві, на Кубані й у Львові, у Петербурзі, Москві і Мінську, у Києві, Варшаві й Парижі. Творець Української армії, у 1917 – Перший генеральний секретар військових справ України, який займався українізацією військових частин і забезпечив український контроль над Києвом під час проголошення УНР. У січні 1918 року – очолив добровольчий Гайдамацький Кіш Слобідської України, ставши до бою проти більшовицьких загарбників під Гребінкою на Полтавщині, а потім і в обороні Києва – придушивши заколот на заводі «Арсенал» і захищаючи столицю в нерівному двобої з більшовицькими військами Муравйова.
У неймовірно важних умовах йому вдавалося знову і знову зібрати сили після важких поразок. Чотири рази – у березні і грудні 1918, липні 1919 і травні 1920 Петлюра на чолі українського війська вступав до Києва – столиці новопосталої Української держави, творцем і будівничим якої він був.
І хоча Україна впала під ударами переважаючих сил ворога й була окупована на довгі сім десятиліть, саме короткий період нашої державності початку ХХ століття заклав ключові підвалини для розвитку української нації і відродження нашої державності в 1991 році.
Московські загарбники прагнули не просто вбити Петлюру, а максимально оббрехати, очорнити його ім’я в Україні та світі. Але слава Петлюри повертається на батьківщину, а його справи живуть у сучасності.
У нашій війні за незалежність. У державних і військових традиціях, у петлюрівському тризубі на шевронах. У «Щедрику», який лунає над світом завдяки культурній дипломатії Симона Петлюри і створеній ним Республіканській капелі. У піснях, фільмах і книгах. У назвах вулиць, майданів і військових частин. У Полтаві, місті Петлюри, обов’язково постане пам’ятник славетному українцю.
Представництво УІНП в Полтаві
Світлини: Олександр Розум
