20 серпня о 17:00 у Національному музеї історії України у Другій світовій війні відбудеться дискусія “Чиїми голосами звучить війна: між свідченням і пропагандою”
Під час зустрічі ми поспілкуємося з Павлом Казаріним – українським журналістом, публіцистом та військовим Збройних Сил України, що займається аналізом російської пропаганди та політичної комунікації; Ельвірою Нєвєрою – режисеркою документальних фільмів, співавторкою «Синдрому Гамлета», режисеркою фільму «Жінки та війна», з 2022 року вона також залучена до гуманітарної допомоги та підтримки людей, постраждалих від війни в Україні; з Пшемиславом Вітковським – публіцистом, автором книжок про пропаганду, радикалізацію та дезінформацію, університетським викладачем; а також із Себастьяном Томашем Плохарським – фотографом, кінематографістом та волонтером, який займається евакуацією з України.
«Першою жертвою війни є правда» – слова, які приписують американському сенатору Гіраму Джонсону, зараз, у XXI столітті, коли триває жорстока російсько-українська війна, зовсім не відкривають нової істини. Гібридна війна, когнітивна війна, фейкові новини, пропаганда, дезінформація, малінформація, місінформація, FIMI – сучасний перелік термінів, які описують поширення переконливих повідомлень, що формують громадську думку, які важко відрізнити від реальних новин навіть фахівцям із дезінформації. У цій війні ми маємо справу вже не з приховуванням правди, а з відкритою боротьбою за краще фальшування реальності, творення нової правди в свідомості користувачів медіа-простору.
Фільми та сторіз палаючих зруйнованих будівель, а також фото поранених і загиблих з українських міст миттєво розлітаються світом, змагаючись лише з алгоритмами соціальних мереж. Адже емоції мають більше охоплення, ніж факти.
Стає дедалі складніше відповісти на питання, що таке достовірне свідчення війни і як етично про неї розповідати. Як польські та українські документалісти та журналісти, які безпосередньо спостерігають за цією війною з 2014 року – перевозять гуманітарну допомогу та займаються благодійністю, виконують важливі завдання – від фінансових зборів на користь біженців і врятованих до евакуації з лінії фронту, здатні зберегти доброчесність у своїх методах роботи та у стосунку до своїх героїв? Що означає для журналіста-військового розповідати про війну? Де ж пролягає межа між документуванням реальності та створенням нарративу? Чи може документаліст або репортер залишатися лише спостерігачем, коли одночасно рятує людей або стає частиною подій, які описує? Як розповідати про страждання, не позбавляючи героїв гідності, і як протистояти пропаганді, не потрапляючи у тенета власно створеної реальності, яку пропагуєш у своїх репортажах?
Чи польські та українські репортажі та спосіб оповіді про російсько-українську війну відрізняються від міжнародної документалістики? Як зберегти повагу аудиторії та читачів, не втрачаючи при цьому їхньої уваги? Про те, як вони розуміють слова Збігнєва Герберта з вірша «Послання пана Когіто»: «(…) у тебе мало часу, треба дати свідчення», і як виконують це зобов’язання у своїй щоденній роботі ми поговоримо з учасниками дискусії.
