З передмови:
Двадцятилітні українці – перекладач 72-ї німецької піхотної дивізії буковинець Степан Петрівський і старший матрос штурмового загону Феодосійського десанту кубанець Іван Комишуватий – в 1941-1942 роках воювали за незалежну Україну й Червону російську імперію. Й стали свідками трьох Кримських і Північно-Кавказької катастроф Червоної армії. Учасники боїв за незалежну Україну й Вірменію в 1918-1921 роках – ротмістр Олександр-Іван Пулюй і генерад Драстамат Канаян – командуючи зондергрупою Абверу «Дромедар і Вірменським Легіоном, внесли свій вклад у ці катастрофи. У 1941-1942 роках за словами російського історика Марка Солоніна «АРМІЇ НЕ БУЛО. Був озброєний натовп». І керували ним генерали без військової освіти.
Холодної зими 1942-1943 років на велетенських просторах Росії для Німецької армії прийшов час платити за політичні стратегічні військові прорахунки фюрера Адольфа Гітлера, який, ігноруючи позицію Генштабу, віддав наказ одночасно наступати серпні 1942 року на Сталінград, Північний Кавказ і Єгипет у Північній Африці. Встановлена в Україні нацистським керівництвом Третього Райху колоніальна політика суперечила директивам генералітету Збройних сил Німеччини про створення незалежних держав. В Україні під проводом ОУН розпочалася збройна боротьба проти нових «визволителів», що принесли економічний грабунок, голод і нещадний терор.
На історичному тлі вказаних подій описана доля двох поколінь борців за незалежність України і Вірменії.
