Український інститут національної пам’яті (УІНП) спільно із Православною церквою України (ПЦУ) та Міністерством ветеранів започаткував вшанування Українських Героїв, які загинули на російсько-українському фронті в боях за незалежність України. Цьогоріч Полтавська єпархія ПЦУ з ініціативи Північно-східного відділу УІНП провела першу панахиду у березні. Так вшановують пам’ять бойових втрат Українського війська (ЗСУ, НГУ, СБУ та інших структур, залучених до виконання завдань Операції об’єднаних сил). Тепер ця традиція після послаблення карантинних обмежень відновлюється й у регіонах, зокрема у Полтаві: 4 і 5 липня у Свято-Успенському кафедральному соборі ПЦУ відбулися панахида за полеглими навесні та у червні цього року воїнами.
Ініціатори прагнуть віддати шану українським воїнам , що загинули у боях з російськими окупантами і проросійськими сепаратистами. А ще згуртувати громадськість довкола пам’яті про загиблих військовослужбовців, вкотре нагадати суспільству правду про російську агресію, долучити до вшанування полеглих Героїв широке коло православних віруючих, взагалі усіх небайдужих патріотичних мешканців Полтавщини.
https://www.facebook.com/rozuma1952/videos/3950303751706831/
Літію за упокій воїнів очолив архиєпископ Полтавський і Кременчуцький Федір.
https://www.facebook.com/100002026052056/videos/3080529342024571/?id=100002026052056
До присутніх звернувся регіональний представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар: «Понад сто Захисників України отримали поранення, 23 Герої віддали своє життя навесні та у червні цього року. Наші втрати – не безіменні. Наші спокій і безпека навесні і у червні оплачені великою кров’ю і життям! Але немарні. Герої загинули, щоб ми з вами мали можливість жити як вільні люди, зосередитися на захисті від іншого лиха – коронавірусу. Пам’ятаємо! Низько вклоняємося і загиблим, і живим фронтовикам — нашим оборонцям!».
Наприкінці заходу Олег Пустовгар поіменно згадав кожного з героїв, переповівши їхні біографії.
https://www.facebook.com/100002026052056/videos/3080543142023191/?id=100002026052056
Сергій Руських, сержант 46-ї десантно-штурмової бригади ДШВ ЗСУ.
1 березня під час підвезення продуктів до позицій українських захисників поблизу населеного пункту Нижньотепле російські окупанти помітили український автомобіль і застосували протитанковий ракетний комплекс. Загинув унаслідок влучання протитанкової керованої ракети в кабіну автомобіля. Ще четверо наших захисників тоді дістали поранення та бойові ураження. Народився 31 січня 1979 року в Маріуполі, рідний Донбас боронив з 2018 року. Вдома на 41-річного воїна чекали батьки, дружина та маленька дитина.
Володимир Черненко, старший сержант 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ імені гетьмана Івана Виговського. 3 березня російські окупанти відкривали вогонь поблизу Луганського з великокаліберних кулеметів і стрілецької зброї. Саме тоді й загинув . Хлопець народився 28 січня 1995 року, проживав у Новгород-Сіверському районі Чернігівщини. Був призваний на службу за контрактом 1 березня 2017 року.Йому було лише 25 років.
Дмитро Фірсов, лейтенант 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Загинув 6 березня внаслідок підриву БМП під Кримським, що на Луганщині. 40-річний донеччанин був командиром взводу механізованого батальйону в 93-ї ОМБр. Під час виконання бойового завдання воїн віддав своє життя, загинувши від мінно-вибухової травми, не сумісної з життям. Народився 5 січня 1980 року.До війни разом із сім’єю жив у Донецьку. На початку російської агресії взяв до рук зброю й пішов обороняти рідну землю. Спочатку був добровольцем у батальйоні «Донбас», а за кілька місяців перейшов у 93-тю бригаду, яка стала для нього рідним домом у прямому й переносному сенсі. Адже у графі «домашня адреса» він зазначав номер військової частини. 1 грудня 2015 року указом Президента нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни». Поховали героя у Вінниці, де нині живе його сім’я – дружина й син.
Дмитро Осичкін, старший солдат 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ імені кошового отамана Костя Гордієнка Загинув 5 березня поблизу селища Піски під Донецьком унаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої . Скоріше за все, це була граната, Ф-1. Дмитру було всього 26 років. Поховали його у селі Новогригорівка Генічеського району Херсонської області. У хлопця залишилися батьки.
Євген Черних, боєць 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ імені кошового отамана Костя Гордієнка. Народився 1991 року в селищі Райське на Херсонщині. Брав участь в АТО. Після звільнення зі Збройних Сил до кінця 2019 року працював у Новокаховському комунальному підприємстві «Муніципальна охорона», яке сформоване з ветеранів АТО/ООС та підтримує громадський порядок та збереження комунальної власності у Новій Каховці й інших населених пунктах ОТГ. У січні 2020 року солдат Черних підписав другий контракт і вже у складі нового підрозділу відправився на Донбас.8 березня російські окупанти обстріляли з протитанкового ракетного комплексу вантажівку одного з підрозділів Об’єднаних сил, яка рухалася до позицій українських військовослужбовців у районі селища Опитне (між Пісками та Авдіївкою, на захід від передмістя Донецька). Внаслідок влучання ПТКР Євген загинув. Захиснику було лише 29 років…
Богдан Петренко, солдат 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Помер у Військово-медичному центрі в Харкові, куди був доставлений з важкими пораненнями. 4 березня боєць зазнав важких уламкових поранень голови під час обстрілу позицій бригади під селом Оріхове Луганської області. Тоді окупанти вчинили два нальоти за добу – з мінометів калібрів 120 та 80 мм, а також зі станкового протитанкового гранатомета.«З того часу хлопець перебував у комі, шансів йому, на жаль, не давали майже ніяких, але після евакуації в госпіталь він боровся за життя ще майже шість днів», – розповів представник 72-ї бригади. Хлопцеві було всього 23 роки. Він народився в селі Кощіївка Фастівського району Київської області. Як розповіли в підрозділі, солдат Богдан Олександрович Петренко служив на посаді старшого навідника гранатометного взводу.
Андрій Ведешин, Віктор Солтис, Ілля Пережогін – бійці 131-го окремого розвідувального батальйону. 10 березня не стало трьох молодших командирів… Андрій Ведешин загинув від першого пострілу ПТРК. Віктор Солтис – на півдорозі до госпіталю. Того ж вечора підрозділ утратив ще одного побратима – Іллю Пережогіна, снайперська куля не залишила йому шансів. «32-річний одесит Ілля Пережогін прийшов до нас служити з мотопіхотної бригади, вже мав чималий бойовий досвід – рік воював на передових позиціях. Контракт на один рік з нашою частиною він підписав торік 12 березня… Віктор Солтис – з Кіровоградщини, наш розвідбат – його перше місце служби. Без батька тепер залишилась донечка. Йому було всього 26… Вінничанин Андрій Ведешин служив у нас майже три роки. Його, як і Віктора, не дочекалась маленька донечка… Йому було 32…»-розповіли командири.
Олексій Золін, сержант 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені князя Костянтина Острозького.19 березня Україна втратила ще одного мужнього захисника. На одній з позиції, що на Луганщині, від ворожого снайперського вогню загинув Олексій Золін. Він служив у 30-й окремій механізованій бригаді ЗСУ імені князя Костянтина Острозького. У той день російські окупанти вкотре порушили режим припинення вогню. Загинув о у районі Попасної від смертельного поранення в голову.
Володимир Мовчанюк, молодший сержант 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. Загинув 30 березня від кулі снайпера. Молодший сержант загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Первомайське Ясинуватського району Донецької області. Військовослужбовець проживав у селі Андрушівка Погребищенського району Вінницької області, служив за контрактом із травня 2015 року.
Олексій Купріков – солдат окремої механізованої бригади ЗСУ «Холодний Яр» народився 13 січня 1971 року. Жив у смт. Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області. У нього була середня технічна освіта. Смерть близького друга на фронті підштовхнула Олексія в листопаді 2018 року підписати контракт із ЗСУ. Воював у Новоселівці Другій, а потім на околицях Кримського. Загинув 49-річний солдат унаслідок ворожого обстрілу наших позицій біля селища Кримське на Луганщині, діставши множинні осколкові поранення, що виявилися несумісними з життям…Рідні розповіли, що напередодні Олексій розмовляв із сином, у квітні мав приїхати додому у відпустку. Колеги з підрозділу кажуть, що він був уважним батьком, справжнім професіоналом та надійним другом. Поховали Олексія поруч з його батьком. У нього залишилася дружина, 19-річний син Владислав, мама та рідна сестра, яка також служить у цій самій бригаді.
Леонід Скакуненко – солдат окремої механізованої бригади ЗСУ «Холодний Яр». Він народився 22 квітня 1987 року у селі Лихівка П’ятихатського району Дніпропетровської області. Мав середню освіту. У 2014 році його призвали до лав Національної гвардії України. Згодом прийшов на контракт до ЗСУ. Раніше брав участь у бойових діях у Новотроїцькому, Новоселівці Другій, на околицях Кримського. Леонід Скакуненко з позивним «Барон» був справжнім героєм – самовідданим, патріотичним. У лютому цього року він разом з побратимами відбив напад ворожої диверсійно-розвідувальної групи, що спробувала прорватися на позиції холодноярців.12 квітня поклав життя, воюючи з російськими окупантами на одній з найскладніших ділянок фронту. Це сталося внаслідок ворожого обстрілу позиції підрозділу з гранатомета. Тоді Леонід був на бойовому чергуванні. У 32-річного захисника залишилася дружина, син , сестра.
Андрій Шинкарук – командир взводу окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Народився 16 липня 1991 року в Любомлі Волинської області. Там навчався в загальноосвітній школі № 3. Потім у Національному технічному університеті в Києві. До лав ЗСУ став у першу хвилю мобілізації (2014-2015), брав участь в АТО в складі 1-ї ОМпБ «Волинь». У червні 2019-го Шинкарук був призначений на посаду командира взводу до 28-ї бригади. Офіцер загинув унаслідок ворожого обстрілу з РПГ поблизу міста Мар’їнка на Донеччині. Граната розірвалася поруч з Андрієм, коли він перевіряв позиції. Осколками йому посікло правий бік. Діставши множинні поранення, що виявилися несумісні з життям, Андрій загинув на місці…Поховали Андрія в рідному Любомлі. Він був неодружений. Залишилися мати й чотири сестри.
Олексій Лісін – солдат окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Народився 30 березня 1990 року в селі Гірке на Гуляйпільщині, що в Запорізькій області. До війська пішов торік. До служби в армії працював далекобійником у Дніпрі, де мешкав з батьками. Олексій зазнав у своєму житті великої трагедії – втратив будинок та обох батьків у пожежі. Тож найбільше про що мріяв, після повернення з війни відбудувати батьківський дім. Однак увечері 28 квітня, перебуваючи на бойовому посту, його життя обірвав уламок ворожого снаряда. В Олексія лишилися 12-річна донька від першого шлюбу Ліда, кохана дівчина Ліля, з якою планував одружитись, старенька бабуся, молодший брат Микола та старша сестра Тетяна.
Олександр Карпика народився 25 березня 1996 року в Старобільську на Луганщині. Згодом родина переїхала у Вінницьку область, в село Буди Тростянецького району. Після школи хлопець закінчив Немирівський професійний ліцей, здобув фах електрогазозварювальника. Працював на м’ясокомбінаті. А навесні 2016-го підписав контракт із ЗСУ. Казав, що мріє в майбутньому стати офіцером. Через три роки – підписав контракт удруге. Старший солдат, хімік відділення радіаційного, хімічного, біологічного захисту 12-го окремого полку оперативного призначення. 13 травня Олександр Карпика виконував завдання в інтересах та в зоні відповідальності 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького на рідній йому Луганщині, поблизу Катеринівки в Попаснянському районі. Близько 17:00 у нього поцілив ворожий снайпер. Медики Старобільської лікарні боролися за Сашкове життя ще кілька годин. На жаль, після тригодинної операції смерть виявилася сильнішою. Поховали Олександра Карпику в рідних Будах. Залишилися мати, вітчим, двоє молодших братів та сестра.
Сергій Губанов «Сєдой» народився 21 червня 1975 року в Стаханові (нині – окупована Кадіївка) Луганської області. Хотів служити строкову у ВДВ, але зрештою потрапив у 95-ту окрему аеромобільну бригаду. А після демобілізації пішов у правоохоронні органи. Починаючи з 1995 року, він пройшов шлях від оперативника карного розшуку Стахановської міського відділу міліції до начальника Луганського міського управління. Паралельно закінчив спершу Донецький інститут внутрішніх справ, а потім – Національну академію ВС у Києві. На Луганщині Губанов користувався неабияким авторитетом, адже, на відміну від багатьох «ментів», завжди залишався справедливим, чесним і принциповим. І навіть,дослужившись до високої посади, на роботу їздив громадським транспортом (на виклики – службовим «УАЗиком»). Події 2014 року застали його на посаді начальника Ленінського районного відділу міліції Луганська. Усвідомлюючи, до чого все йде, Губанов встиг вивезти з відділку всю зброю й разом із колегами заховати її в надійних місцях. Тож коли прийшли так звані «ополченці», то забрали його «на підвал»: намагалися вибити інформацію про те, де поділися «стволи». Тоді Губанова вдалося витягти. Але після цього він тиждень ходив на роботу з гранатою в барсетці – вдруге в полон потрапляти не збирався. Знаючи авторитет Губанова, московські куратори луганських бойовиків доклали багато зусиль, щоб завербувати його на свій бік. А коли не вийшло, оголосили йому «вендету». Довелося терміново кидати дім, роботу, і вибиратися з міста. Губанов пішов до батальйону територіальної оборони «Чернігів». Разом із ним звільняв Лисичанськ, інші населені пункти Луганщини. А згодом його справжньою сім’єю – окрім дружини й тещі, з якою мав дуже теплі стосунки – став батальйон патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1», командиром якого Сергія Леонідовича призначили 2015 року. Комбат мав не лише відмінне почуття гумору, а й неочікувано тонку душевну організацію: під час патрулювань фотографував квіти й метеликів, а у вільний час полюбляв… в’язати на спицях. Жив у казармі зі своїми бійцями, там же і їв, і спав. А коли йому дали службову квартиру в Щасті, комбат віддав її своєму водію Роману, який був із ним ще з часів Стаханова і пліч-о-пліч воював усі шість років опісля. 20 травня біля Трьохізбенки під час рейду із виявлення контрабанди підірвався на міні. Помер дорогою до лікарні. Указом президента Сергію Губанову надано звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Поховали Героя у Сєверодонецьку. На похорон прийшли сотні і сотні людей.
Євген Сафонов. До війни працював на шахті. Народився 25 листопада 1988 року в місті Павлоград Дніпропетровської області, здобув середню професійну освіту за фахом електрогазозварювальника. Павлоградщина – це Західний Донбас. І коли у 2014 році зовсім поруч почалися бойові дії, Євген пішов на війну – захищати українську територію від ворога, щоб війна не прийшла і на його малу батьківщину. У перший рік відбиття російської агресії Сафон певний час воював у складі добровольчого батальйону ЗСУ «Айдар». Потім демобілізувався, а в січні 2019 року знову повернувся до війська. На цей раз – у 93-тю окрему танкову бригаду «Холодний Яр», де був номером обслуги у протитанковому дивізіоні. 21 травня вантажівка, в якій вони їхали, потрапила під ворожий обстріл. Євген Сафонов загинув на місці. Ще п’ятеро його товаришів отримали уламкові поранення та контузії, але важкопоранених серед них не було. Поховали Євгена Сафонова в Павлограді. Залишилися мати, брат, дружина і 2-річний син.
Віталій Лімборський. У березні йому виповнилося 24. Хлопець народився у в селі Суботці Знам’янського району Кіровоградської області. Закінчив Знам’янське профтехучилище, вивчився на залізничника. Змалку захоплювався футболом, брав участь у районних змаганнях. А подорослішавши, став тренером для місцевої малечі. Потрапивши в армію на строкову службу, вирішив залишитися у війську. І пішов служити за контрактом у 363-й батальйон охорони і обслуговування ОК «Південь». Молодший сержант, командир 3-го відділення охорони 2-го взводу охорони. Хлопець дуже добре зарекомендував себе на службі, тож командування підрозділу скерувало його для проходження курсу сержантської підготовки в один із навчальних центрів ЗСУ. Там боєць отримав звання молодшого сержанта. 26 травня у нього було звичайне чергування. Близько 19:45 російські найманці обстріляли позиції ЗСУ під Мар’їнкою на Донеччині, де воює одеська бригада, з великокаліберних кулеметів та снайперської зброї. Віталій, який стояв біля бійниці й вів спостереження, загинув від кульового поранення в голову.Поховали воїна в рідних Суботцях. Залишилися батьки та молодший брат.
Леонід Добрянський, прапорщик із 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені князя Костянтина Острозького. Народився 31 липня 1974 року в Ружинському районі на Житомирщині. Загинув 13 червня 2020 року в Попаснянському районі на Луганщині від мінно-вибухової травми. Залишилися дружина та дочка.
Ілля Струк, старший матрос із 503-го обмп. Народився 1 серпня 1995 року в селі Льотниче Володимир-Волинського району Волинської області, Загинув 17 червня 2020 року від кульового поранення внаслідок обстрілу зі стрілецької зброї, під час бойового чергування на Горлівському напрямку біля селища Шуми (Торецька міська рада). Залишилися мати, брат і дві сестри.
Богдан Коваленко, старший солдат, навідник-оператор 2-го розвідувального взводу 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи. Народився 2 січня 1998 року в селищі Нова Водолага Харківської області. Загинув 18 червня від кулі ворожого снайпера під час бойового чергування в районі Авдіївки Донецької області. Залишилися батько і бабуся.
Іван Дедюх, сержант батальйону «Айдар». Народився в Тернополі 21 січня 1983 року. Загинув 27 червня біля села Старогнатівка Бойківського району Донецької області від численних осколкових поранень: під час під час інженерного обладнання позицій підрозділу стався вибух невідомого боєприпасу.
Північно-Східний міжрегіональний відділ УІНП
