У наш час часто звучить думка, що сучасна Україна є країною парадоксів. На жаль, важко це спростувати. І чи не найбільшим парадоксом є те, що чим довше існує Незалежна Україна, чим більше утверджується, тим настирливіше й голосніше лунають голоси україножерів.
Зойк із Луганська
Ось не так давно пролунав із Луганська черговий зойк антиукраїнських сил. Звідти члени якоїсь організації “Молодая Гвардия” подали до Львівського окружного адміністративного суду позов, в якому вимагають демонтувати таблицю, встановлену у Львові на вулиці Винниченка в пам’ять про відомого й шанованого галичанами громадського, політичного і військового діяча, справжнього українського патріота Дмитра Паліїва. При тому відчувається, що “ентузіасти” тієї організації нічого не знають про Дмитра Паліїва. Лише вхопилися за підказаний кимось один факт із біографії цього українського діяча, точніше, за його приналежність до дивізії “Галичина” і вже, під’юджувані антиукраїнськими силами, не можуть спокійно жити через цю меморіальну таблицю у Львові.
Перед тим, як говорити про цей почин “ентузіастів” із Луганщини, згадаймо, що передувало цьому антиукраїнському галасу.
Вшановано пам’ять видатної особистості
15 травня 2011 року у Львові врочисто було відкрито меморіальну таблицю, присвячену видатному діячеві Січового Стрілецтва, активісту Листопадового Чину, військовику Української Галицької Армії та Української Військової Організації, співорганізатору дивізії “Галичина”, видавцю і редактору різних патріотичних часописів Дмитрові Паліїву.
Тепер сотник Дмитро Паліїв дивиться на нас із гарної меморіальної таблиці, встановленої на будинку по вулиці Винниченка, де в 1935-1939 рр. він жив і працював і де була Управа партії “Фронт національної єдності” та видавництво “Батьківщина”. Автор меморіальної таблиці – скульптор Василь Ярич.
Представники сучасного козацтва, ветерани дивізії “Галичина” і визвольних змагань, священики, науковці й молодь зібралися недільного дня, щоб вшанувати пам’ять славетної особистості. Вів дійство історик і громадський діяч Всеволод Іськів. Звучали зворушливі спогади й розповіді про буремні події, в яких брав участь Дмитро Паліїв. Почесну варту біля нововстановленої таблиці несли курсанти військового ліцею ім.Героїв Крут та козаки Прикарпатської Січі. В честь вшановуваного героя лунали залпи музейної козацької гармати.
Ким був Дмитро Паліїв?
Усе своє свідоме життя Дмитро Паліїв (1896-1944) присвятив боротьбі за волю й незалежність України. І свій талант як публіциста, літератора й редактора теж поклав на вівтар цієї ідеї.
Варто нагадати, що відкриттю цієї таблиці передував вихід у світ ґрунтовної монографії “Дмитро Паліїв”, яку видало у Львові Наукове товариство ім.Шевченка, а презентацію цієї імпозантної книги провела Львівська Ліга Українських Жінок. Відповідальним редактором цього видання виступив доктор історичних наук Олег Купчинський, а основною, інформативною, базою книги є наукова праця д-р Наталії Іщук-Пазуняк.
Зі сторінок цієї монументальної монографії постає перед нами надзвичайно колоритна постать сотника Дмитра Паліїва, людини різнопланових зацікавлень, котрі всі він підпорядкував ідеї служіння Україні.
Дмитро Паліїв народився 17 травня 1896 року. Свою кар’єру розпочав в рядах Січових Стрільців, маючи 18 літ.
Маючи 22 роки, був одним із ініціаторів Українського Центрального Військового комітету у Львові, що згодом під проводом сотника Дмитра Вітовського 1 листопада 1918 року проголосив Самостійну Україну. Історик Михайло Гуцуляк у своїй праці про Перший Листопад писав: “Віддаючи справедливість і правду історії, мушу тут ствердити як наочний свідок до вечора 31 жовтня 1918 року, що фактичним конструктором-архитетом Листопадового Чину був ніхто інший, а таки Дмитро Паліїв”.
У 24 роки Паліїв – ад’ютант генерала Мирона Тарнавського, вождя Української Галицької Армії, учасник важливих державних нарад восени 1919 року. Після невдалих визвольних змагань тих літ Д.Паліїв не зрезиґнував з боротьби, а став співзасновником Української Військової Організації (УВО), яка мала метою продовження боротьби за українську державність у час панування на наших землях польської держави.
За його проукраїнську діяльність Паліїва всіляко переслідувала, арештовувала польська влада, і в 1932 році його було засуджено на три роки “за державну зраду”. А хіба міг бути український патріот вірним державі-окупанту?
У міжвоєнний період, між Першою і Другою світовими війнами, Паліїв був діяльним в Українській військовій організації (УВО), в Українському національному демократичному об’єднанні (УНДО), став послом від українців у польському парламенті, заснував нову партію “Фронт національної єдності”. Одночасно з політичною діяльністю багато працював як журналіст, редагував різні часописи, зокрема, “Заграва”, “Новий час”, “Батьківщина”, “Перемога”, “Українські вісті”.
З приходом німецької влади він швидко зорієнтувався, що з нацистами не можна вести української політики (адже німці заарештували український уряд на чолі з Ярославом Стецьком), але вважав за необхідне використати можливість створення військової формації для боротьби з більшовицькою Росією, тому пропагував українську дивізію “Галичина”, де можна було здобути добрий вишкіл і модерну зброю. Сподівався, що дивізія “Галичина” стане в майбутньому ядром нової української армії. З дивізією “Галичина” у червні 1944 року він виїхав на фронт і там геройськи загинув 21 липня 1944 року, в околиці Княже-Ясенівці поблизу Золочева, намагаючись вирватися з т.зв. “Бродівського котла”, тобто більшовицького оточення.
Прожив Дмитро Паліїв всього 47 років, а скільки самовідданого труду віддав Україні! Ніколи не думав про себе, про свій добробут, а лише мріяв вибороти незалежність Україні!
Це підтверджується і вміщеними у згаданій книзі публіцистичними статтями Дмитра Паліїва, його виступами на засіданнях польського сейму та численими спогадами соратників, сучасників і палких прихильників цього видатного діяча-патріота. Серед тих, хто згадує, характеризує, подивляє життєвий подвиг Дмитра Палієва, бачимо статті таких відомих людей як Іван Кедрин, Лев Шанковський, Оксана Керч, Зиновій Книш, Ольга Кузьмович та багато інших.
Із їхніх спогадів, мов живий, приходить до нас сотник Дмитро Паліїв, здібний, працьовитий і хоробрий, нескорений і самовідданий син України. Лейтмотивом звучить думка, що як би не жертовне служіння таких людей, як Дмитро Паліїв та його соратники, на різних етапах боротьби за права України, ми сьогодні і не мали б незалежної держави.
Дмитро Паліїв був одружений із Ольгою Ступницькою, донькою священика з Клюковичів. У них народилася дочка Христина, яка нині гідно плекає батькові традиції українського патріотизму.
І під час відкриття меморіальної таблиці вдячно згадували пані Христину Паліїв-Турченюк, яка, хоч живе поза Україною, багато робить для України. Вона не лише допомагала у виданні згаданої книги “Дмитро Паліїв” і встановленні цієї меморіальної таблиці, а й долучається до багатьох доброчинних проектів. Зокрема, пані Христина фінансово підтримувала проведення дитячого екскурсійного табору “Цікаві канікули”, які проводила Львівська Ліга Українських Жінок, зустрічалася з дітьми табору, цікаво розповідала про героїчні змагання за волю попередніх поколінь, разом із львівськими дітьми поклонилася Т.Шевченкові в Каневі. Воістину гідно продовжує традиції свого достойного батька й гідно несе прапор любові до України!
Можна твердити, що і всі присутні на відкритті таблиці Д.Паліїву сповнилися подібною наснагою. Можливо, перейнявшись прикладом служіння Дмитра Паліїва, і сучасникам вдасться піднятися на вищий щабель служіння Україні, чого тепер так потребує Незалежна Україна.
Хто проти Дмитра Палієва?
І ось проти цього носія високого українського духу виступає якась “Молодая гвардия”, виступає зухвало, агресивно, з притаманною більшовикам люттю й ненавистю до всього українського. Характерно, що прапором цього антиукраїнського випаду виступив депутат-регіонал Вадим Колесніченко, який на своєму блозі в інтернеті оприлюднив пасквіль під заголовком “Молодая гвардия” снова победила СС “Галичину”: 67 лет спустя”.
Оскільки це не поодинокий такий виступ проти тих, хто боровся за незалежність України, з боку україножерів, що розкошують тепер у незалежній Україні, хочеться дещо зупинитися на цьому явищі.
Дивує й болить галичан, що жителі тих теренів, які на Галичині з пошаною називали Великою Україною, тепер так вороже ставляться до всього українського.
У чому тут причина? Чи це наслідок яничарського виховання корінних українців, століттями гноблених Росією, закодованих страхом і рабською психологією, чи це стільки чужинців наїхало на українські землі на місце винищених патріотів України, на місце винищених голодоморами українців?
Хто б не були за походженням жителі Луганщини, вельми засмучує теперішнє виховання їх такими організаціями, як “Молодая гвардия”, про яку так захоплено пише В.Колесніченко. Пише, звичайно, російською мовою, демонструючи своє зневажання державної мови України, і в той же час не соромиться говорити про патріотичне виховання підростаючого покоління. Ось ще один парадокс у нашій державі! Патріотів якої держави прагне виховати депутат України?
Одну правильну думку знаходимо в писанині цього депутата – що історію треба вивчати. Але як він розуміє це вивчання? На пропагуванні вигаданих міфів? Адже давно вже було доведено, що справжня історія нічого спільного не має із міфом, створеним письменником Фадєєвим, який створив талановитий, цікавий, але міф.
Але навіть, якщо повірити написаному Фадєєвим, то чи не дивує молодих громадян сучасної України, що ніде в романі не знайдемо й слова про Україну, її інтереси, мрії про власну державу… Зате там сповідують гасло “За Сталіна, за родіну”… Про яку “родіну” мріяли герої т.зв. “Молодої гвардії”? Патріотів якої держави виховують колєсніченки і сучасні молодогвардійці?
Написане в романі Фадєєва – гарна вигадка на замовлення совєтського переможця. Переможця, який не менше, ніж німці, збиткувався над українським народом. І не лише на Галичині, де було знищено або вивезено в Сибір тисячі мирного населення. Український дух, українські патріоти знищувалися на всіх просторах Совєтського Союзу…
Чи назавжди зник український дух на Луганщині? Чи випалено з їхніх умів і душ почуття справедливості й поваги до тих, хто справді обстоював інтереси України?
Пізнай істину – і істина вразумить тебе
Дивно, що у наш час технічного прогресу вихователі типу колєсніченків і їх вихованці не шукають в Інтернеті відомостей про українську історію взагалі, про дивізію “Галичина” зокрема, а головне – про діяльність видатних українських (саме українських, а не совєтських!) діячів та не задумуються, що ними керувало.
Дякувати Богу, там можна знайти спогади численних учасників і очевидців національно-визвольних змагань і переконатися, що всіма ними керувала одна мрія – мрія про Незалежну Українську Державу. Тих мрійників і борців сучасні громадяни України повинні шанувати!
Наші попередники шукали різних шляхів і способів здобути власну державу. І одним із таких шляхів був вступ до ініційованих німцями дивізій з представників різних націй (в тому числі і росіян). Українці не мали ілюзій, що німці дозволять створити свою державу, але в той час для українців, які не мали своєї армії, це був шанс здобути військовий вишкіл і зброю. І вони непогано використали його. Багато дивізійників, навчених і зі зброєю в руках, влилися потім до лав Української Повстанської Армії.
А щодо того, що вони виконували накази німців, то згадаймо, скільки радянських розвідників теж служили в різних німецьких структурах і мусили виконувати їхні розпорядження і одночасно були вірними своїй ідеї. Згадаймо хоча б уславлений збірний образ Штірліца. Хіба він міг тільки розвідкою займатися, він мусив виконувати і свої службові німецькі обов’язки! Та це нікого не хвилює, всі захоплюються його служінням своїй ідеї. Зовсім так само всі дивізійники служили своїй ідеї здобуття в майбутньому своєї держави.
Відносно ж того, що воювали проти Червоної армії, то дивізійники вже тоді добре переконалися, що це для українців не менший ворог, ніж фашистська Німеччина. Перед очима багатьох з них стояли гори тіл замордованих у місцевих тюрмах тисяч і тисяч мирних жителів. Коли та Червона армія відступала перед німцями, то нищила тисячі ні в чому неповинних людей. А скільки людей було знищено або вивезено в Сибір за два роки совєтської влади в Галичині! Тож, як справедлива людина може вимагати, щоб галичани захищали ту жорстоку злочинну владу, яка на зустріч її місцевим населенням у 1939 році хлібом і сіллю відповіла чорним терором проти будь-яких виявів українського патріотизму?
До речі, чому молодогвардійці з Луганщини, приїжджаючи у Львів, не відвідують меморіальний комплекс на 55 полі Янівського цвинтаря? Там захоронено тисячі українців, замордованих енкаведистами лише у львівських тюрмах і конкретно вказано (згідно архівних документів), коли, з якої тюрми і скільки там захоронено понівечених тіл. Справедливій людині, з чистим (а не наповненим ненавистю до галичан) серцем, цей величний меморіал може багато пояснити!
А звертаючись до інформації в Інтернеті, варто звернути увагу хоча б на статтю Вікіпедії про Комісію Дешена. Ця комісія (англ. Commission of Inquiry on War Criminals in Canada) була створена урядом Канади в лютому 1985 року для розслідування у справах воєнних злочинців, оскільки деякі депутати підняли питання про можливу присутність на території країни воєнних злочинців. До вимог розслідувати це питання також приєднався Центр Симона Візенталя з Відня.
Тема можливого переховування воєнних злочинців набула широкого висвітлення у канадських ЗМІ, тому уряд Канади на чолі з Брайаном Малруні проголосив про створення спеціальної слідчої комісії, яка мала розслідувати обґрунтованість звинувачень і надати уряду подальші рекомендації. Головою комісії був призначений колишній суддя Верховного суду Квебеку Жюль Дешен і комісія отримала неофіційну назву «Комісія Дешена».
Комісія аналізувала архівні матеріали, проводила слухання та допит свідків у Канаді і в Західній Європі. У кінці 1986 року комісія завершила своє розслідування і представила уряду звіт, згідно з яким жоден з учасників Дивізії Ваффен-СС «Галичина» не був визнаний винним у скоєнні воєнних злочинів під час Другої світової війни.
Зрештою, і Нюрнберзький процес не засудив дивізію “Галичина”. Лише громадяни українського Луганська намагаються судити її. І, як виявилося, не лише вони…
А судді хто?
По справі того неймовірного позову луганчан і за участю їхніх представників із Києва у Львівському окружному адміністративному суді відбулося кілька судових засідань під головуванням судді Сподарик Н.І. та з участю суддів Кравчука В.М. і Крутько О.В. Ці засідання були спокійними й короткими і, переважно, зводилися до вимагання суддями переконливих доказів злочинних дій Дмитра Паліїва і відсутності їх у позивачів. Все зводилося до пустопорожніх слів про фашизм Паліїва. Судді стверджували, що все подане позивачами не є юридичними доказами, та намагалися вияснити, яким чином меморіальна таблиця у Львові впливає на права, свободи чи інтереси позивача. Відповідей на ці запитання так і не було. І все ж…
Як грім з ясного неба, 20 лютого 2012 року пролунала постанова Львівського окружного адміністративного суду про незаконність розпорядження Львівського міського голови Садового А.І. “Про встановлення меморіальної таблиці Дмитру Паліїву” та про необхідність її демонтувати.
Це був черговий парадокс, це ніяк не вкладалося в рамки логіки.
Як судді, трійка молодих суддів, прийшли до такого рішення? До речі, коли суддя його зачитувала, то запиналася, ніяковіла. Здавалося, що їй соромно це читати. І все ж зачитала…
Що це? Що означає такий абсурдний вирок? Залежність суддів від чогось, чи від когось? Невже ні юридичного права, ні елементарної логіки вже не існує? Прикро й боляче припускати, що тут подіяло: “височайшая” вказівка зверху, чи підкуп, чи страх за власну кар’єру в наш неправедний час…
Але як позиція сучасних суддів відмінна від постави осудженого ними безкомпромісного й патріотичного сотника Дмитра Паліїва! Невже в Україні, про яку так мріяв і якій посвятив все своє життя Дмитро Паліїв, тепер переможуть україножери?! І допоможуть їм українські судді?
Лідія Купчик
голова Львівської міської організації
Всеукраїнської Ліги Українських Жінок
