14 жовтня 2026 року в сесійній залі Львівської обласної ради відбулася Всеукраїнська наукова конференція «Національний спротив в Україні: історичні традиції, сучасний досвід і міжнародна підтримка», приурочена до 84-ї річниці створення Української повстанської армії. Географія учасників засвідчила загальнонаціональний і міжнародний масштаб заходу: до львівських дослідників долучилися колеги з Києва, Дрогобича, Рівного, Тернополя, Івано-Франківська, Харкова, Житомира, Кривого Рогу, Одеси, а також із Вільнюса. Поряд із дослідниками участь у конференції взяли військовослужбовці, громадські діячі, депутати та фахівці у сфері національної безпеки – загалом зареєструвалося понад 93 особи. Почесними гостями стали професор Університету Миколаса Ромеріса Адас Якубаускас (Литва), генерал-майор запасу СБУ Віктор Ягун (Київ) та міністр молоді, спорту й туризму екзильного уряду Чеченської Республіки Ічкерія Ібрагім Ібрагімов.
Організаторами конференції виступили Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львівська обласна військова адміністрація, Львівська обласна рада, Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, Львівський національний університет імені Івана Франка, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка та КП ЛОР «Захист Львівщини». Співголовами оргкомітету були Олег Панькевич, Ігор Соляр і Роман Качур, секретарем – Микола Посівнич. Уже сам склад організаторів – академічні установи, органи обласної влади, військовий заклад вищої освіти та центр підготовки населення до спротиву – свідчить, що конференцію задумано не як суто наукову подію, а як міжсекторальну платформу діалогу між дослідниками, державою та суспільством. Програма мала класичну тричастинну структуру: урочисте відкриття, пленарне засідання з шістьма ключовими доповідями та паралельна робота трьох тематичних секцій.
Порядок денний конференції охопив широке коло питань: історію ОУН і УПА, роль національної пам’яті у зміцненні державності, сучасні підходи до забезпечення національної безпеки, міжнародну підтримку України та підготовку громадян до спротиву. Відкриваючи роботу, директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, співголова оргкомітету Ігор Соляр наголосив, що впродовж століть саме національний спротив дозволяв українцям зберігати ідентичність, культурну самобутність і прагнення до власної державності.
На пленарному засіданні о. Юстин Бойко розглянув роль християнства у формуванні української національної ідентичності. Віктор Ягун простежив шлях національного спротиву «від особистого вибору до архітектури національної безпеки»; Євген Касаткін окреслив місце територіальної оборони в системі міжвідомчої та цивільно-військової взаємодії; Адас Якубаускас висвітлив стратегічне партнерство України та Литви; Олександр Музичко проаналізував українсько-грузинський досвід опору російській окупації; Василь Ільницький представив дослідження кадрового потенціалу Карпатського краю ОУН у 1945–1954 рр. Пленарна частина задала концептуальну рамку всієї конференції: спротив постав як єдність духовного підґрунтя, державної безпекової системи та історичної тяглості. Ця рамка відобразилася і в загальній структурі програми: приблизно половину з 61 доповіді (пленарних і секційних) було присвячено історичній проблематиці, решту – питанням сучасної безпеки, політики пам’яті та міжнародного виміру спротиву.
Перша секція – «Історичний досвід і традиції спротиву в Україні» (модератори Микола Посівнич та Андрій Сова) – запропонувала розширене розуміння самого феномену спротиву. Поряд зі збройною боротьбою учасники розглянули його легальні форми («органічну працю»), діяльність громадських інституцій та інтелектуальний опір істориків в УРСР, а також угодовство як альтернативну стратегію, що дало змогу окреслити цілий спектр моделей національної боротьби. Доповідачі простежили тяглість традиції – від стрілецьких і січових товариств до територіальної оборони та сучасних центрів підготовки населення. Шість доповідей було присвячено закордонним українцям: діаспору представлено не як пасивну групу підтримки, а як повноправного суб’єкта спротиву й невід’ємну частину системи національної боротьби. Окремий тематичний блок стосувався дегуманізації українців, маніпуляцій історією українсько-єврейських відносин та деконструкції «рашистських» міфів.
Друга секція – «ОУН і УПА в історії національного спротиву: ідеї, практики та досвід боротьби» (модератори Михайло Романюк і Назар Косенко) – розкрила широку панораму діяльності українського визвольного руху: від окремих епізодів опору окупантам і ролі конкретних постатей у змаганнях за державність до міжнародних аспектів протидії московському імперіалізму. Результатами своїх досліджень поділилися 14 науковців, а їхні виступи стали підґрунтям для змістовної фахової дискусії. Обговорення дало змогу не лише глибше осмислити феномен української визвольної боротьби ХХ століття, а й виокремити ті складові тогочасного досвіду опору поневоленню, які зберігають актуальність сьогодні. Зокрема, учасники проаналізували досвід національного виховання молоді в ОУН з огляду на можливості його застосування в сучасній освіті, охарактеризували процес інституціоналізації збройного руху Опору та його значення для сучасного національного спротиву, а також дослідили топографію й міфологію повстанського простору в усній традиції українців і литовців.
Третя секція – «Національний спротив у системі гарантування безпеки держави: моделі, стратегії і світовий досвід» (модератори Ярослав Мандрук та Олег Муравський) – мала виразно прикладне спрямування. Її учасники запропонували низку практичних рішень: від концепції військової та громадянської підготовки й запровадження в закладах вищої освіти нової дисципліни «Основи національного спротиву» до розвитку артилерії бригад територіальної оборони. Особливу увагу приділили інформаційному фронту, литовській стрілецькій доктрині та українському бойовому досвіду. Національний спротив розглядали як складову архітектури безпеки, що потребує чіткої правової основи, налагодженої міжвідомчої взаємодії та системної підготовки громадян.
Узагальнюючи напрацювання конференції, можна виокремити кілька наскрізних ідей. Національний спротив постає як цілісна система, що спирається на історичну традицію, охоплює все суспільство і потребує міжнародних партнерів; відтак це не лише військова справа, а системне державне завдання. Історична тяглість слугує ресурсом суспільної стійкості: досвід УСС, ЗУНР, ОУН і УПА – від організаційних форм до виховання молоді – стає джерелом практик і цінностей для сучасної оборони. Легальна, громадська, інтелектуальна, церковна та інформаційна діяльність визнаються рівноправними складовими спротиву поряд зі збройною боротьбою. Нарешті, інформаційно-світоглядне протистояння осмислюється як окремий фронт, а протидія російським наративам і робота з національною пам’яттю – як чинники стійкості суспільства.
Зрештою, програма конференції була спрямована на пошук відповідей на ключові для сьогодення запитання: як вистояти у протистоянні з імперіями та неоколоніалізмом, як захистити державу і що для цього необхідно зробити. Відповіді на них варто шукати як у власній, так і у світовій історії боротьби з агресорами, а головним чинником перемоги залишається готовність суспільства до монолітного і свідомого Опору. Промовистим прикладом є феномен ОУН і УПА, які вели визвольну боротьбу, не маючи власної держави. Сьогодні Україна має незалежну Державу, і це покладає взаємну відповідальність: інституції влади зобов’язані консолідувати суспільство навколо оборони, а свідомі громадяни – впливати на ухвалення державних рішень. Саме осмисленню правових, історичних і безпекових вимірів цієї відповідальності й була присвячена конференція.
