«Ми не здамося!», – лунає із спостережного пункту на передовій, де три бійці обклалися боєприпасами і гранатами, щоб тримати оборону. «Ми не здамося!», – хтось пише з теплого дивану у Facebook. Слова однакові. А їх вага неспівмірна.
На початку повномасштабного вторгнення якісь талановиті люди змогли створити комунікаційну стратегію про нашу неминучу перемогу над Росією. Це справді був рішучий прорив між лукавою стратегією поступок, «бо Путін нападе», та наївним «домовитися посередині». Але за два роки все це вилилося у своєрідну квазірелігійність. Ніби, чим більше ми будемо «вірити у ЗСУ», тим ближча перемога. А вона неодмінно настане. Зобов’язана. Бо інакше не може бути.
Скільки людей у бойових батальйонах? Який їх вік і стан здоров’я? Скільки боєприпасів у артилерії? Не важливо. Головне ж, вірити у перемогу, правда?
Раніше я був активним громадським діячем. На війну пішов із посади начальника середньої ланки у державному органі центрального рівня. Вже більше ніж два роки я просто солдат. Ще простіше – рядовий. Це цікавий досвід. З поміж усього іншого, добре тренує смирення. Замість того, щоб міркувати про те, чого не розумієш і на що не впливаєш, я вчуся просто робити свою роботу, яку мені довірили. Замість «вірити в ЗСУ», я просто «в ЗСУ». Вчуся наближати перемогу як можу, і де можу. А вірити буду у Бога. І молитися, щоб Він дав мудрості приймати правильні рішення тим, хто володіє значно більшим обсягом інформації, наділений повноваженнями і несе відповідальність за свої рішення.
Якщо кожен свої зусилля витратить на практичні дії, а не на обговорення того, хто і що десь ляпнув чи зробив не так, то і перемога стане реальнішою. Я не вірю. Знаю.
Андрій Рибалко
