Світ дедалі гучніше засуджує ганебне рішення Міжнародного олімпійського комітету допустити москалів і білорусів до Ігор-2024, які відбуватимуться в Парижі.
Якщо репрезентанти терористичної федерації та фактично анексованої Москвою Білорусі все ж опиняться у Франції, то матимуть там статус «прокажених», без роду і племені. Змагатимуть без своїх так званих національних кольорів, прапорів, гімнів тощо. Чисельні усунення від турнірів і змагань зумовили неможливість кваліфікуватися. Відтак, цих так званих спортсменів, яким бракуватиме сорому і вони приїдуть на Олімпіаду, буде вельми небагато. Але річ не у тім. Жодної особи, яка представлятиме терористів, не має бути в цивілізованому світі, з-поміж нормальних людей. І не лише у спорті.
Після масованої ракетної атаки по Україні, що її вчинили москвинські нелюди в останні дні минулого року, футбольний клуб «Динамо» (Київ) звернувся з вимогою до цього МОК, на якому клейма ніде ставити, і спортивних федерацій про усунення «усіх без винятку атлетів із Росії та Білорусі», назвавши нейтральний статус «напівзаходами та ганьбою». «Динамівці» закликають світову спільноту «нарешті відкрити очі».
«Сьогодні весь світ черговий раз переконався у тому, що це звичайні терористи та вбивці, без честі, гідності та розуміння цінності життя. Ми закликаємо всі міжнародні федерації та Міжнародний олімпійський комітет: відстороніть російські збірні, команди та атлетів від усіх змагань та турнірів. Яка Олімпіада для країни, що запускає понад 100 ракет по цивільних об’єктах та масово вбиває звичайних людей? Які можуть бути змагання з тими, хто є однією зі складових частин терористичного режиму та пропагандистами у спортивній формі? Навіщо вам ганьбитися з цими півмірами, нейтральними статусами та відсутністю прапорів?», – йдеться у заяві клубу. Усе вірно. Та чи щиро? Принаймні, з боку власників клубу.
Фанати київського «Динамо», львівських «Карпат» та більшості інших українських команд завжди були в авангарді обстоювання національних інтересів. Помаранчева революція, Революція Гідності. Згодом чимало з них взяли до рук зброю, щоб боронити Україну в часі вторгнення москалів у Крим та захоплення ними частини Донецької й Луганської областей. Воюють і нині, коли одвічний ворог, ось уже майже два роки, вдається до широкомасштабного наступу на нашу країну – вбиває, катує, грабує, нищить, руйнує міста й села. На жаль, з-поміж футбольних «ультрас» також є втрати. Як то Сергій Павліченко, який, у листопаді, здобув життя вічне у бою з ворогом біля Вербового на Запоріжжі.
У часи режиму Януковича Сергій та його батько Дмитро Павліченко були політичними в’язнями. Їх обвинувачували у нібито вбивстві судді. Шиту білими нитками справу тодішня злочинна система вперто ігнорувала. Аренами, та не тільки ними, ширилася акція «Свободу Павліченкам!». На волю батько із сином вийшли лише після тріумфу Євромайдану та відповідного рішення Верховної Ради України.
Та якщо вболівальники флагмана українського футболу, його віддані фанати, завжди є на передовій українських інтересів, то керівництво клубу, його власники, неодмінно були на боці всього ворожого до України. У липні 2023-го минуло 30 років із часу, коли сумно відомий у країні Григорій Суркіс став президентом футбольного клубу «Динамо» (Київ). Шляхом, нібито, голосування гравців і тренерів. Тоді ж обрали й так звану наглядову раду, до якої увійшли «керівники республіканських МВС, СБ, прикордонних військ і Генеральної прокуратури». І до бабці ходити не треба, наскільки вся ця «братія» була «проукраїнською». Тим паче, що діялося на зорі відновлення Незалежності.
Попередник Суркіса, Віктор Безверхий, назвав скоєне путчем. Його усунення не видається дивним, бо Віктор, із цікавим по-батькові, Ваніфатович, був у когорті знаних найперших меценатів відновленої Української держави. Ще 1990 року гравці його «Динамо» стали виходити на поле у жовто-синій формі. Пригадую, тоді ж, у Львові, до такого чину вдалися й «Карпати». Яке ж то було піднесення! Ми, студенти Політехніки, на стадіоні «Україна», були свідками направду епохальної події. Львів уже було не спинити: патріотичні гасла та пісні, завезена з країн Балтії найперша національна атрибутика – прапорці, значки, шалики…
Щодо меценатства Безверхого, то він надав тоді фінансову допомогу медичним закладам столиці на суму близько мільйона доларів. Організував і забезпечив коштом найпершу виставку-ретроспективу «Український авангард – 20-40-ві, 60-80-ті роки». Виставку «Сучасне мистецтво України» у Відні. Він привів гравців і тренерів на зустріч із тодішнім патріархом Української Автокефальної Православної Церкви Мстиславом, що ознаменувала початок відродження Михайлівського Золотоверхого собору. Віктор Безверхий – ініціатор і найперший меценат цієї благородної справи. Нажаль, передчасно пішов із життя 2009 року, коли йому було лише 46.
Прикметно, що в узурпації Суркісом київського «Динамо» Віктор Безверхий звинувачував також відомого злочинця Медведчука, що вів документацію клубу. Цей тип, а ще сумної слави «так сказать» президенти Кучма і Кравчук, «завдяки» ядерній зраді яких Україна нині веде важку боротьбу супроти москвинських нелюдів, ніби кубло зміїв, упродовж багатьох років збиралися в ложі для почесних гостей стадіону «Динамо» чи Республіканського, що згодом став НСК «Олімпійський», і пихато спостерігали за футбольними поєдинками, обговорюючи-плануючи чергові злодіяння. Компанію цій «шоблі» неодмінно складали батьки Суркіса – Рахміль Давидович, який прожив понад 101 рік, і Римма Яківна. Їхні діти чомусь соромилися батьківського імені. Відтак, Григорій та Ігор, який, хоч і є президентом «Динамо», перебуває у цілковитому затінку старшого брата, стали «Михайловичами».
Очевидно, що футбол для цієї «братії» був лише розвагою. Вони володіли ще й політичною командою, створеною 1990 року Соціал-демократичною партією України, що з 1996-го додала до своєї назви ще й слово «об’єднана». Одним із творців цієї СДПУ (о) був також Нестор Шуфрич, знаний багаторічний україножер, що нині перебуває в буцегарні.
Ким лише не був у лавах цієї так званої політичної сили Григорій Суркіс: член центральної ради, політради, заступник голови, член політбюро, секретар київського міськкому, делегат з’їздів партії, народний депутат – член фракції СДПУ (о). Згодом була не менш злочинна Партія регіонів, відтак – така сама ганебна «Опозиційна платформа – За життя», депутатом від якої старший Суркіс є й нині. Щоправда, він вже не «опезежопер», бо з початком широкого вторгнення кацапів, всі ці депутати-вороги у Верховній раді хутко змінили вивіску. Тепер вони мають назву «Платформа за життя та мир».
Соромно перед світом, але всі ці вороги-злочинці, які сприяли нинішньому кровопролиттю та геноциду українців, далі злодіють в українському парламенті. Головно, бо «лягли» під інших, так званих слуг народу, які нині верховодять. Цілковито віддаючи свої голоси правлячій партії, що служить невідомо якому народу, українофоби почуваються, ніби риба у воді. Цей же Суркіс «розривається» між Монако й Україною, приїжджаючи на футбольні поєдинки в компанії ще одного знаного україножера Льовочкіна.
Заява-вимога ФК «Динамо» (Київ) до МОК і спортивних федерацій означає, що десь у Суркіса все ж «пригоряє». Не таємниця, що ворог найперше спрямовує свої удари по енергетичній інфраструктурі України. Державі не зайве, навіть у такий важкий час, переглянути хто і чи в законний спосіб заволодів українськими обленерго.
Брати Суркіси, дружина Медведчука Оксана Марченко, Ігор Коломойський та Геннадій Боголюбов майже цілковито володіють «Львівобленерго» та «Прикарпаттяобленерго». З огляду на втечу Марченко, обмін Медведчука, арешт Коломойського – націоналізація цих обленерго вельми ймовірна. Зрештою, як й інших, власниками яких є сумної слави «дєятєлі» Ахметов, Новинський, Бойко, Львочокіна тощо… Деякі обленерго взагалі оповиті москвинськими метастазами. Ще й нині, коли воюємо з москалями.
Час повертати.
Григорій Жибак
