Юрій Щур
Величар Запорожець (а «в миру» Дмитро Бабіч) загинув 15 квітня, захищаючи в лавах полку «Азов» український Маріуполь. Місто, яке звільняв ще 2014-го разом із побратимами-азовцями від москальської нечисті. Через кілька днів новина про його загибель «вибухнула» в запорізькому інтернет-просторі. Невтішні новини про загиблих з фронту надходять, нажаль, часто, та цього разу мова йшла про дуже непересічного бійця, якого у Запоріжжі знали й поважали.
У націоналістичний рух Величар прийшов десь на зламі 2002-2003 рр. До Молодіжного Націоналістичного Конгресу у Запоріжжі, зокрема, його привів «Цвях». Разом вони потім були задіяні не в одному цікавому «проєкті», від забезпечення законності виборів міського голови у місті Мукачеве до МНКівських таборів й теренових ігор, «Лисоні» й «Гурб». Вже тоді привертала увагу виразна Величарова особливість, про яку говоритиме не один: завжди малоговіркий, діяльний, надійний, послідовний. Його найкраще характеризувало правило, якого він завжди дотримувався: сказав – зроби.
Величар відрізнявся від більшості тогочасних членів МНК Запоріжжя, які любили розмірковувати про націоналізм, його ідеологію та історію-сучасність-майбутнє, що стосується і автора цих рядків. Він же цікавився військовою справою, бо знав, що війна з москалями буде. Пишуть, що від 2005 року він вивчав теорію військової справи, основи виживання в польових умовах. Переконаний, що все це було й раніше. Бо як не згадати і екстремальний табір вищого рівня складності «Урай» (лютий 2004 р.), коли Величар з іншими членами МНК непомітно для прикордонників з обох сторін «навідувалися» на територію російської федерації.
Друзі згадують, що у розмовах з Величаром і в його чині відчувалася реальність й справжність. Бо, як розповів «Цвях» про знайомство і співпрацю з ним, «своєю зовнішністю, своїм виглядом він намагався бути дуже скритною людиною, однак коли вже підпускав до себе ближче, коли починалися розмови, ти розумів що перед тобою непересічна особа – не “патріот” яких мільйони, а перед тобою стоїть воїн, перед тобою стоїть людина, яка твердо знає чого хоче. Ми не раз і не два опинялися у досить неприємних ситуаціях, ще відколи боролися з кучмізмом, проте я знав – на цю людину завжди можна було покластися й він завжди знаходив вихід із найскладніших ситуацій».
Нинішній капітан Збройних сил України, у недавньому минулому МНКівець «Сірко», розповів, що для нього ім’я Величара найперше асоціюється із словом «Честь». Бо той був чесним, людиною слова, а все, що казав – було від щирого серця: «Був як кремінь, цілеспрямований, відважний. Завжди максималіст. Був не «теж-націоналістом», а справжнім українцем, для якого не була важлива назва руху, його цікавила мета. А мета дуже проста – вільна незалежна Україна і здорова українська нація». А ще «Сірко», який сам на фронті з 2014-го, каже, що Величар був просто надійним. Для тих, хто був на війні, відчуття надійності твого товариша – дуже дороге. Занадто дороге. Дорожче від усього іншого.
В мережі інтернет, коли згадували про загибель Величара, називали його характерником. Найближчі його друзі кажуть, що це порівняння «причепилося» до нього десь 2009-го, на Хортиці, з легкої руки одного з козацьких отаманів. Величар якраз тоді з Вадимом Божевоєм Литвиновим облаштовував місце (возик), де вони реалізовували свої вироби з дерева й металу. До речі, Величар за мотивами археологічних знахідок виготовляв унікальні кулони й інші металеві обереги, які зараз носять по усій Україні. Зразки цих творів і зараз ще можна переглянути у стрічці на його фейсбук-сторінки…
Вадим розповів, що події після Революції Гідності, у перші тижні-місяці 2014-го, дуже морально виснажили Величара. Однак все змінилося після того, як він приєднався до полку «Азов». Вже у перший приїзд до Запоріжжя, у невелику відпустку, друзі помітили, що він «ожив». Величар був на своєму місці, займався тим, до чого готував себе тривалий час.
Друзі Величара дещо чули про його звитягу на фронті, вже під час повномасштабного вторгнення – і це ще раз переконувало, що він був Воїном з великої літери. До останнього сподівалися, що вибереться живим із маріупольської битви, не даремно ж він воїн-характерник. Однак доводиться усвідомлювати, що у бою здобувають вічне життя ті, кого знав не рік й не два, а здається – ціле життя.
Друзі Величара запевняють: «Ми за тебе, друже, помстимося. Приглядай за нами з Небес»!
