5 жовтня Запоріжжя та всю країну спіткала непоправна втрата – на фронті за Україну віддав своє життя «кіборг» ДАП В’ячеслав Зайцев. Це була саме та мить, коли в небуття пішла частина цілого міста, частинка кожного запоріжця та всіх тих, хто знав В’ячеслава поза межами Запорізького краю, а таких було ой як немало…
Для осягнення та розуміння величі особистості В’ячеслава було достатньо кількахвилинної розмови з ним – будучи високоінтелектуальною та ерудованою людиною, чудовим істориком, цікавим і відкритим співрозмовником, він миттю закохував у себе оточення. «Людина з великим серцем і доброю душею» – якщо запитати запоріжців, якою короткою фразою вони б могли описати В’ячеслава, то така характеристика була б однією з найрозповсюдженіших. В наш час це може здаватися неймовірним, але навряд чи про нього можна було почути слово хоча б із дрібкою негативної конотації – здавалося, його любили всі, хто знав. І навіть протиборчий табір (а в Запоріжжі таких антиукраїнськи налаштованих «активістів», в усілякому разі до повномасштабного російського вторгнення, м’яко кажучи, вистачало) ставився до нього з повагою або щонайменше – без ненависті. Кажуть, письменники створюють своїх героїв саме з таких людей, як В’ячеслав Зайцев. І такий герой у Запоріжжя був. І не просто був, а творив його історію.
Народився В’ячеслав 6 вересня 1980 року в місті Енергодар на Запоріжжі. Батьки були простими робітниками. В 2008 році закінчив історичний факультет Запорізького національного університету. Захоплення історією та археологією він проніс через усе своє життя, ставши науковцем, завідувачем інформаційно-видавничого відділу Державного підприємства «Національний заповідник “Хортиця”». Згодом очолив сектор «Кам’янська Січ». Вивчав історію козаччини на острові Хортиця.
Для шанувальників відповідного захоплення В’ячеслава, той був неоціненним живим скарбом: мало того, що міг годинами розповідати про історію України, рідного краю, археологічні знахідки, животрепетні розкопки, так це все відбувалося ще й у настільки цікавому та притягальному стилі, що раз почувши подібні розповіді, слухачі прагнули нових зустрічей із В’ячеславом. А це ж були не лише дорослі чи підлітки! Якось Зайцев завітав до однієї зі шкіл розповісти про рідний край школярам середніх класів. Не встигла закінчитися перерва після цього заняття, як учителі інших класів уже були заклопотані питанням, як би й їхнім учням теж можна було послухати В’ячеслава – настільки сильно протягом одного уроку той захопив історією рідного краю дітей, що ті одразу кинулися вихвалятися почутим і побаченим перед своїми ровесниками. А хтось іще каже, що для дітей історія є нудним предметом… Вже пізніше подібні уроки зазнали широких видозмін і доповнилися «уроками мужності» та спільним переглядом кінострічок про звитягу українських захисників – від доби козаччини до сучасної війни з Росією.
Взагалі, що стосується різноманітних заходів із дозвілля та інтелектуального розвитку, організованих В’ячеславом, то один лише їхній перелік займе кілька сторінок. Це були прем’єри вітчизняних сучасних кінострічок про історію України, на які Зайцев через спеціальні квоти діставав безкоштовні квитки для воїнів АТО та їхніх родин; це були презентації книжок, як, наприклад, презентація в Запоріжжі відомої книжки Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» за участі самого автора, коли в немалому приміщенні не вистачало вільних місць, і слухачі обліпили всі підвіконня та вільні куточки зали; це були захоплюючі лекції на тему деколонізації в науковій обласній бібліотеці та багато-багато інших корисних і надзвичайно цікавих подій.
Багаж знань і можливості як для вибору тематики проведення подібних заходів, так і потрібних для цього бюрократичних важелів, у пана Зайцева був. 2014-й рік і початок російсько-української війни… Маючи досвід військової служби в бойовій десантній частині в Болграді на Одещині, В’ячеслав Зайцев іде добровольцем до військкомату та стає до лав перших захисників України. У складі 79-ї аеромобільної бригади виконує бойові завдання, спочатку на адміністративному кордоні з окупованим Кримом неподалік Чонгару, потім – у Донецькій області в одному з найскладніших, найнебезпечніших і водночас найславетніших в сучасній історії України місць – Донецькому аеропорту. Навіть отримавши там поранення, В’ячеслав відмовився від евакуації та продовжив відбивати атаки російських загарбників. Це був початок славетної історії про звитяжних «кіборгів». Важко описати емоції та ейфорію містян, які прийшли на центральну площу Запоріжжя, коли «кіборги» повернулися додому – це були прославлені воїни та герої, сила, незламність і воля яких варті опису в найкращих історичних книжках. Наприкінці 2014 року указом Президента України В’ячеслав Зайцев нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня – за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни.
Після переходу війни в так звану затяжну неактивну фазу В’ячеслав займається науковою діяльністю та балотується до запорізької міської ради. Ставши депутатом та очоливши Запорізьку раду ветеранів АТО (а також ставши керівником консультативної ради учасників АТО при голові Запорізької ОДА), починає опікуватися справами ветеранів АТО – питання пільг, безкоштовного проїзду в транспорті (а Запоріжжя тоді було містом, де шансів почути від водіїв «маршруток» «я тєбя на ту войну нє посилал, чтоб сєйчас бєсплатно возіть» було значно більше, ніж почути вітання українською мовою, не кажучи вже про слова подяки), реабілітації зі створенням спеціалізованого відповідного відділення тощо. Проте на цьому його депутатська діяльність не закінчувалася. На тлі завзятої актуалізації топонімічної декомунізації в країні в цілому, Запоріжжя суттєво «пробуксовувало» – питання перейменування умовних мікоянів і дзержинських не знаходило масової підтримки ані в місцевої влади, ані в населення. Та В’ячеслав упевнено, як кажуть, лупав сю скалу – саме він був ініціатором перейменування вулиць із радянськими та відверто російськими іменами на вулиці, названі на честь героїв АТО/ООС і обстоював, щоб головний проспект міста повернув свою історичну назву, а також активно виступав за знесення пам’ятників московським вождям. І, зрештою, його ідеї перемогли.
«Він ніколи не робив чогось для «галочки», він віддавався справі, якій займався, на повну» – ще одна характеристика В’ячеслава, яку можна було чути від його знайомих і близьких. А ще – він ніколи не сидів на місці. Кабінетна бюрократична робота була й близько не притаманною йому справою. Він – людина праці, людина руху, людина служіння людям, місту, країні. Саме тому за його ініціативою відбувається висадка алеї дубів на Хортиці, яку В’ячеслав безмежно обожнював і любив. Свідки та учасники цього дійства називають кількість у 100 висаджених дубів.
Але скільки ж іще від нього було корисних і благочинних дій, не пов’язаних із його роботою! Скільки було до нього звернень, наприклад, допомогти в лікуванні дітей! В’ячеслав був тією людиною, яка не могла відмовити – «піднімав» усі можливі зв’язки, вирішував питання із ліками та навіть організацією лікування за кордоном. І навіть у настільки складних випадках із залученням іноземних клінік допомагав сім’ям.
Та його діяльність не обмежувалася лише Запоріжжям. Професійно займаючись підводною археологією та будучи співробітником Національного заповіднику «Хортиця», він із іншими археологами наприкінці 2020 року та на початку 2022-го біля берегів Хортиці робить дві неоціненні знахідки – спочатку на глибині 10 метрів науковці знаходять та піднімають на поверхню 4-метровий гарматний лафет XVII-XVIII століття, причому подібні знахідки не відомі в межах України, тоді як одиниці схожих лафетів зберігаються в деяких музеях світу; а потім також неподалік Хортиці знаходять 15-метрову «чайку» – плоскодонне вантажне судно ХІХ століття.
Маючи за плечима велетенський досвід роботи на благо міста, служіння Вітчизні та шалену впізнаваність у Запоріжжі, в 2020 році В’ячеслав Зайцев іде на чергові місцеві вибори й робить це як завжди у притаманному лише йому стилі. В той час, як немала кількість кандидатів на владні крісла вкладає величезні гроші в рекламу та «розкрутку», В’ячеслав самостійно робить у фоторедакторі простий «банер», розміщує його на власній сторінці соцмережі та із вказівкою, що не має грошей на рекламу та білборди (а це справді було так – «відмивання» бюджетних грошей при владних повноваженнях було для В’ячеслава без перебільшення відвертим і невиправданим злом), а тому йде з таким єдиним дописом в інтернеті. І, звісно, люди обрали його знову! Бо В’ячеслава не можна було не обрати. Ставши депутатом від «Європейської Солідарності», Зайцев продовжує початі справи, а в перший день повномасштабного вторгнення під час чергової сесії з зали Запорізької міської ради заявляє, що йде добровольцем на фронт, аби захищати територіальну цілісність України. Взявши до рук зброю, він пішов захищати Вітчизну. Свідки кажуть, що В’ячеслав ще в черзі військкомату почав підбадьорювати хлопців, які вперше прийшли, щоб стати до лав захисників країни. Він був справжнім лідером, міг вчасно підібрати правильні слова, щоб надати людям упевненості у власних діях, налаштувати на перемогу. Саме тому 2-му відділенню розвідувального взводу 58-го окремого стрілецького батальйону випала велика честь мати своїм командиром молодшого сержанта Зайцева.
Його мужність, стійкість і впевненість вражали. Ще будучи в ДАПі в 2014-му, він устигав під час боїв не просто знімати відео та робити це із тверезою оцінкою ситуації, а ще й дотепно вишукано харизматично жартувати, витончено граючись інтонацією промовлених слів і фраз – наче це був кільканадцятий дубль для художнього фільму, а він – професійним актором із кількома «Оскарами» за плечима. Голлівуд справді відпочиває. Хоча, в фільмах він також, так вийшло, знявся – але документальних – «СІЧ. Звідки росте спротив «русскому міру» та «Добровольці Божої Чоти» (вони є в мережі в вільному доступі). Й цим дотепним гумором В’ячеслав уміло послугувався й під час опису на власній сторінці подій на фронтах під час повномасштабного вторгнення, що неабияк підбадьорювало охоплених жахом можливої окупації Запоріжжя містян. Перевершити в цьому В’ячеслава було неможливо.
Зайцев був носієм вітчизняних традицій і автентичного українства, як відгукуються про нього близькі та знайомі. Він був зразком моральної досконалості та еталоном цінностей. А тепер ще й героєм, який віддав своє життя за незалежність України й за кожного з нас. І саме тому його смерть є непоправною втратою як для всіх, хто знав В’ячеслава, так і країни в цілому. В’ячеслав Зайцев навіки залишиться в нашій пам’яті та серцях.
Щирі співчуття рідним і близьким. У В’ячеслава залишилися дружина Оксана та 11-річна донька Поліна (карта дружини для охочих підтримати родину: 5168 7574 1363 5725).
Вадим Гребінець
