8 червня минув рік, як відійшов у вічність Голова Київського Крайового Братства ОУН-УПА Орест Васкул «Граніт». Тернистим був його довгий життєвий шлях. Змалечку осиротів, в підлітковому віці став до лав Дивізії, отримав заприсяження до ОУН, бої, поранення, ув’язнення, втечі, підпілля, тюрми і заслання, тяжкі життєві поневірянні і болючі родинні втрати… постійно під «опікою» каральних органів окупанта.
Бере активну участь в процесах національного відродження на зламі століть на посту керівника Київського Братства, стає членом Проводу ОУН (б) та керівником Теренового Проводу України.
Щедра доля звела мене з цією небуденною людиною на початку 90-х. На той час я розбудовував структури на Сумщині і моїм безпосереднім зверхником був друг Орест. А вже з 1998 року він покликав мене до складу очолюваного ним Теренового Проводу. Відтоді почалася більш тісна співпраця і міцна чоловіча дружба та щедра, деколи сувора, але завжди тепла, батьківська наука.
Якось Роман Коваль слушно звернув мені увагу, що просто необхідно залишити на папері спогади про достойних людей на життєвому шляху, на яких доля мені не поскупилася. Одним із них і був Орест Васкул.
Згадаємо.
Імпозантний кремезний чоловік. Завжди елегантний і ввічливий, з прекрасним почуттям гумору, товариський, скрупульозний і пунктуальний у всьому. Відчувалася військова постава і крицевий характер. Він вмів творити навколо себе неповторну робочу і дружню атмосферу. Мав хист до організаційної роботи.
Наради Теренового Проводу для багатьох, нас, молодших, стали уроками на все життя. А повчитися таки було чому, було кого послухати! Ветерани визвольної боротьби маркантний козак-характерник, емоційний буревій Мелетій Семенюк, тихий і скромний Михайло Стус, небагатослівний і рідний для всіх комбатант Теодор Дячун, по-материнськи уважна і дбайлива пані Віра Борушевська… Не відчувалася різниця у віці, всі жили одною ідеєю і одною справою. Немає вже їх на цьому світі і я гостро відчуваю як їх тепер нам бракує, як бракує і молодших, учасників тих вікопомних нарад: Івана Гавдиди «Лісового» та Юлія Хвещука «Сумного». Дехто зі складу того Теренового Проводу потім встигли і подепутатствувати, і поміністерствувати, але ніхто не звернув зі Шляху. І в цьому, певно, теж є частка заслуги школи Ореста Васкула.
Не можу не згадати магічного впливу цієї людини на молодь. Вона його завжди оточувала, чи можливо він оточував себе нею, але це притягнення, ця любов була взаємною. Я деколи навіть по доброму на початках ревнував. Ну що це таке, ми щойно створюємо Молодіжний Конгрес, а біля «Граніта», сивочолого дідугана, то школярі створюють боївку «Діти УПА», то студенти молодіжну секцію? Жартували з цього приводу, та й не лише з цього. Друг Орест вмів і любив жартувати. Не скупився на спогади, особливо за столом з друзями, коли вже трохи поспівали і давай згадувати. Отоді вже нічичирк. Сидиш з відкритим ротом і «на вус мотаєш». Що пережили люди, то пережили. Але не відчувалося в їхніх спогадах ні каяття за обраний шлях, ні розчарування в результатах боротьби, ні зневіри в майбутнє. Лише блиск зволожнілих очей деколи прозраджував їхні почуття…
Символом звитяжного і нескореного покоління можна вважати друга «Граніта». Символічним було і завершення його земного шляху. Дочекався визнання боротьби УПА на державному рівні, оглянув молоді лави сучасних захисників України. Відійшов у Вічність, як справжній Провідник, пішов останнім із поля бою, провівши на Вічний Спочинок всіх своїх побратимів. Вони якось одразу покинули нас. Як змовилися… Михайло Стус, Віра Борушевська, Теодор Дячун… Орест Васкул…
Прощалися в Михайлівському Золотоверхому. Щойно занесли – захмарилося, роздощилося. Відспівали, чорні хмари розступилися і ясне Сонце вийшло попрощатися з Ветераном. І щойно винесли труну, порив вітру зняв з древка червоно-чорний стяг ОУН і підніс високо-високо в небо. Над «Гранітом», над Собором, над Києвом.
І лунали слова гімну ОУН:
І ось ідемо в бою життєвому
Тверді, міцні, незламні, мов граніт.
Немов «Граніт»…
Ми пам’ятаємо.
Віктор Рог
