У часи найбільшої війни в Європі за останні 80 років новини про відхід відомих людей сприймаються як статистика. Коли «хтось помре» на теренах Російської Федерації, то й жодного співчуття.
Але терен РФ – це передусім поле битви поневолених націй. І звістка про смерть 83-річного лідера Ерзянь Мастор Кшуманцяня Пірґужа (Григорія Мусальова) розгорнула в моїй пам’яті шлях людини, яка, попри все, була представником державної нації – ерзянської, однієї з 17 фіно-угорських. Однієї з тих, що стала союзником України та всього вільного світу в боротьбі з московським злом.
Мені невідомо, чи з державними почестями поховали людину, яка 20 років носила титул Інязора – лідера Ерзянь Мастор. Якщо ні, то рано чи пізно це буде виправлено у країні, яка – вірю, – першою встановить дипломатичні відносини з Україною. Коли буде зруйнована Московія.
А поки що протокол співчуття ерзянській нації від імені української виконати доведеться мені – журналісту найвідомішої газети Республіки Мордовія «Ерзянь Мастор».
Знайомство з ерзянським національним рухом почалося в мене всередині 1990-х років. Тоді Москва вже опанувала самостійницькі рухи «автономій», серед яких для неї одним з найнебезпечніших був у Республіці Мордовія.
Що за сюрприз? Не Чечня, Татарстан чи Саха… А саме Мордовія? Так, бо псевдоетнонім «мордва», який закріпила Москва за найбільшим фіно-угорським народом у 1920-х роках, мав навіки поховати амбіцію східної Європи повернути собі первісну природу – фінську. Бо сама «мордва» своїми теренами сягала власне «підмосков’я», і тому в першу чергу мала бути неполітична і вічно «літописна». Як меря. Як весь, чудь і мурома. Інакше вона підважувала ключову міфологему Імперії – слов’янства і претензії на Київську спадщину.
Власне, саме цей «геополітичний шпагат» – між Києвом і Ерзянь Мастор (таке ім’я насправді має «Мордовія») – спонукав Москву уважно стежити за політизацією ерзянського питання – приховувати «мордовські сліди». Що й казати: прямі контакти українців та ерзян вже у 1990-х роках ідентифікували москалі як несподівану, смертельну загрозу «з тилу». Бо за цим – контур Нової Європи, де відновляться спільні межі України та Ерзянь Мастор, які існували у доісторичні часи.
Лабораторією сміливих геополітичних ідей була якраз газета «Ерзянь Мастор», що виходила у столиці Мордовії місті Саран Ош. А редагували її два вчених – математик та агроном. Вони носили екзотичні для мого вуха ерзянські імена: Кшуманцянь Пірґуж та Нуянь Відяз.
Наприкінці 1990-х стало ясно, що Республіка Мордовія перетворилася в інструмент нищення ерзя ідентичності – мільйонної нації, чисельність якої зменшувалася від перепису до перепису астрономічними темпами. Якраз Пірґуж, людина 1940 року народження, добре рахував і розумів, що за його життя Москва здатна перетворити його народ в «поволзьких індіанців» – малочисельне плем’я, «пляшущеє і поющеє», без будь яких амбіцій на державність.
1999 року ерзяни пішли на крайній крок – припинили боротися за державні посади в «титульній» Республіці. Вони взяли курс на творення власних органів влади – з прицілом на деконструкцію «Мордовії» та перезаснування Держави Ерзян. Саме тому було відновлено посаду Інязора – сугубого лідера невизнаної і відсутньої на мапах світу Ерзянь Мастор. Інязором обрано сина фронтовика, який загинув у сталінських військах під Харковом, випускника Мордовського університету, учасника всіх Конгресів ерзя народу Кшуманцяня Пірґужа.
І до обрання Інязором, і після Пірґуж стикнувся з прямими репресіями з боку спецслужб РФ, поліції та органів прокуратури. Якщо чесно, спостерігаючи за регулярними судами, масштабними цькуваннями та погрозами у бік Інязора, просто рахував дні, коли цей широкоплечий велет із чорними, старосвітськими вусами просто зламається. Бо всі у тій московії ламалися – рано чи пізно.
Але Інязора рятувала від розправи за націоналістичну діяльність тільки ота логіка Сталіна, яку апокрифом передавали його сучасники: Якщо Папа Римський чогось вимагає, то хай скаже скільки в його розпорядженні дивізій?
У Пірґужа не було ніяких ерзянських дивізій. Ба більше, в нього навіть не було бізнесу чи офісу на кілька людей – він був Інязор, що офіційно перебував на пенсії. І тому москалі просто спостерігали за його діяльністю. Принаймні їм здавалося, що «цей старий» не переступає червоних ліній. Аж допоки 2003 року він не виїхав на запрошення Організації Українських Націоналістів до України, міста Рівного на святкування 60 річчя створення Антибольшевицького Блоку Народів.
І не просто поїхав! А виступав перед добірною міжнародною аудиторією і заявив про окупацію Ерзянь Мастор і право ерзян на збройну боротьбу за свій суверенітет. За прикладом бандерівців. А в самому Рівному він організував виставку ерзянської мілітарної літератури, на якій було представлено і поему Якова Кулдуркаєва «Ермезь» – вона й зараз доводить до сказу москалів пророчим пафосом Збройної Перемоги ерзян.
Нагінки на «зухвалого мордвина» тоді полетіли навіть у московській пресі, а підручні медіа в Мордовії змагалися у наклепах проти Інязора-екстреміста.
Пірґуж пішов далі. Він вимагав від влади Саранська встановлення пам’ятника військовому діячу стародавньої Ерзянь Мастор – князю Пурґазу. Цей історичний діяч успішно воював із ордами Чинґизидів, але москалям він був не до душі. Чому? Бо нагадував, що ерзяни мали власну мілітарну силу і багату історичну спадщину до появи самого московського князівства.
Пірґуж взагалі умів виводити на чисту воду московський улесливий шовінізм. Максимально загострював дискусії й видобував правду: москалі – вороги й колонізатори. І боротьба проти них – обов’язок кожної чесної людини.
Ґенеза ерзянського руху за останні 20 років привела до усвідомлення: його розвиток неможливий в умовах РФ. Саме тому Пірґуж підтримав непросте рішення перенести центр цього руху до Воюючої України – саме тут у 2010-х роках утворилося нове, вільне й компетентне ядро ерзянських націоналістів, на чолі яких став офіцер ЗСУ та голова товариства «Ерзянь Вал» Боляєнь Сиресь.
2019 року, в культовому приміщенні Будинку Профспілок на Майдані Незалежності, була проведена інавгурація нового Інязора, яким і став громадянин України – на той час уже ветеран українсько-російської війни – Боляєнь Сиресь. Символи влади Інязора передав йому особисто Пірґуж – у присутності представників української влади, дипломатів та лідерів громад поневолених країн Європи та Азії.
На грудях Першого Інязора під час цієї історичної церемонії була єдина державна нагорода – Хрест Марьямаа, вручений Пірґужу кілька років перед тим президентом Естонії Томасом Ільвесом. Від самої «мордовії» Пірґуж не мав нічого. Хіба найцінніший дарунок – час на боротьбу за ерзянську націю. Суди, допити, кримінальні справи, погрози убивством або «просто» звільненням з роботи його дітей – ніщо не зупинило цю могутню людину із величезним політичним досвідом. Досвідом Державного Мужа, який інтерес своєї нації ставив понад усе.
Якщо чесно, на початок повномасштабного вторгнення до України Пірґуж – вже просто Почесний Інязор – був самотнім у його безкомпромісній державній позиції. Лише він міг публічно заявляти про повну підтримку України у війні з РФ – людині після 80 років мабуть було не страшно померти.
Але й раніше він чи не єдиний це робив: засуджував вторгнення до Ічкерії та Грузії; одним із перших виступив з безумовним засудженням анексії українського Криму 2014 року – крок, на якій досі не наважилися деякі президенти країн Блоку НАТО!
Він справді не озирався на «наслідки». Знав, що війна, яка розгортається в Україні й на цілому європейському континенті, це Його Війна. За свободу, гідність і всеохопний історичний реванш Країни Ерзян. І в цій своїй боротьбі, яка тривала від кінця 1980-х років, він не боявся навіть входження людства у Третю світову війну.
Бо допоки невільні Ерзяни – ця війна вже триває.
Ростислав Мартинюк
