Джерелом нової хвилі коронавірусної пандемії є Московія.
За добу там реєструють близько 20 тисяч нових хворих і близько тисячі осіб помирає.
Очевидно, що такий невтішний факт не може оминати увагою світова спільнота. Спортивна, зокрема. Найбільше нині б’ють на сполох італійці. Минулих вихідних в Бергамо відбувався поєдинок місцевої «Аталанти», кольори якої захищає українець Руслан Малиновський, супроти римського «Лаціо». Господарі дивом уникнули поразки вже у доданий арбітром час. Приємно, що гольову передачу віддав гравець збірної України. Але матч той виокремився іншим.
В Італії перебував відомий москвинський тренер Юрій Сьомін, знаний також і за роботою в київському «Динамо». Звісно, що він забажав відвідати «Стадіо Атлеті Адзуррі д’Італія», щоб наживо переглянути один із центральних поєдинків Серії А. Яким же було здивування Сьоміна, коли його не пустили на арену! Причина, втім, вельми зрозуміла для європейців. Річ у тому, що тренер вакцинований москвинською «бормотухою», відомою як «Спутнік V». Ця «бодяга» не визнана цивілізованим світом, зокрема Європейським агентством лікарських засобів.
Майже відразу після випадку з Сьоміним стало відомо, що лідер італійської першості «Наполі», який змагає у груповому турнірі Ліги Європи разом із московським «Спартаком», не хоче їхати в Московію на поєдинок. Неаполітанці просять перенести гру в іншу країну. Вони звернули увагу, що, наприклад, 26 жовтня в Італії від коронавірусу не померла жодна людина, а в Московії цього дня лише офіційно було зафіксовано 1123 смертельних випадки, що є другим показником у світі! Матч «Спартак» – «Наполі» має відбутися 24 листопада. Схоже, тема щодо його перенесення матиме розвиток. До того ж, в Москві запроваджено посилений карантин. Більше того, треба очікувати схожих побоювань від інших команд і спортсменів. Не тільки футбольних.
Москалі, тим часом, не вельми переймаються і далі пробивають дно своїми дивними заявами. Колишній гравець «Спартака» Юрій Гаврілав запропонував організувати товариський матч між його командою та київським «Динамо». «Чому б і не провести зараз таку гру? Раніше такі матчі були. Потім вони припинилися через політичну ситуацію. Сумую не за матчами, а за друзями, з якими грав за збірну СССР, зустрічався в Москві та Києві. Я хотів би зустрітися з друзями», – просторікує цей кацап. Які друзі?! Загарбаний Крим і частина Східних українських теренів! Понад 14 тисяч убитих українців у новітній війні! А Гаврілав прагне товариського матчу! Для нього все це лише «політична ситуація»! Та ще й про імперію зла, знану як СССР, нагадує. Схоже, цей їхній «спутнік» має таки якісь ефекти. Ніяк ворог не затямить, що чергового ярма не буде.
Нині власниками «Динамо» є сумної слави брати Суркіси, старший з яких, Григорій Михайлович (Рахмільович), народний депутат України, член промосковської ОПЗЖ. Теоретично можна було б припустити, що цей «опезежопець», нехтуючи народним гнівом, ризикнув погодитися на таку авантюру. Але ж, через війну на Донбасі та окупацію Московією Криму, УЄФА, ще 2014 року, розвела матчі українських та москвинських команд у євро кубкових турнірах. Очевидно, що головне континентальне футбольне відомство не погодилося б і на проведення цієї «товариської» зустрічі.
Не «спутніком» єдиним. І не «бояришніком». Московитів далі ловлять на вживанні допінгу. Цього разу Міжнародна спілка триатлону наклала на Олександра Брюханкова трирічну дискваліфікацію через порушення антидопінгових правил. Взята у нього допінг-проба на чемпіонаті Європи в Австрії дала позитивний результат на рекомбінантний еритропоетин (ЕПО). Раніше цей заборонений препарат було виявлено у «соотєчєствєннікав» Брюханкова – Ігоря Полянського та Володимира Турбаєвського.
Прикро констатувати, але й нині маємо чимало українців за паспортом, які виступають у Московії. Ярослав Ракіцький, Іван Ордець, Дмитро Іванісеня, Денис Кулаков… Для «етіх» гроші не пахнуть, їх не болить українська кров, пролита на Донбасі. Відомий у минулому гравець «Карпат», «Шахтаря», збірної України Артем Федецький засудив цих гравців. Він хоче, щоб вони поїхали в АТО та «подивились в очі нашим військовим, які боронять кордони України».
Також Федецький розповів, що неодноразово бував у зоні проведення бойових дій, допомагав нашим хлопцям, вечеряв з ними. Що тепер ніколи не поїхав би в Московію, його син вже говорить, що ніколи у житті не поїде грати у москвинський чемпіонат. Але. Чи щирі ці слова, якщо Артем у цьому ж інтерв’ю згадує про пропозиції, які надходили йому, і говорить: «Можливо, на той момент я й поїхав би до Москви. Ми були добрими сусідами, не було таких конфліктних ситуацій, як зараз».
Схоже, Федецький зовсім не знає історії. Принаймні, що Московія – одвічний ворог. І не було жодного періоду, коли «ми були добрими сусідами». Якось він загубився у своїх заявах. Та й у вчинках. Чого вартує хоча б його намагання стати народним депутатом від так званих «слуг народу»? У моєму розумінні неможливо бути патріотом України і намагатися «пригрітися» у кублі здебільшого чужинців, промосковських «казачков», прихильників «русскава міра», зрадників, перевертнів тощо. І ще, згадуючи футболістів-перебіжчиків, Федецький негарно промовчав у патріотичних заявах про свого друга, знаного у минулому гравця Анатолія Тимощука, який нині працює у тренерському штабі санкт-петербурзького «Зеніта». Раніше Тимощук грав за цю команду. Там і залишився. Грошей бо – кури не дзьобають. Спонсор «Зеніта» – «Газпром». У Московії Тимощук не цурається нести до монументів квіти з так званою георгіївською стрічкою, відзначати ворожі свята і таке інше. Якась дивна вибірковість Артема Федецького. У всьому.
Натомість, нема двох думок у гравця «Шахтаря» бразильця Марлоса, який прийняв українське громадянство і виступав за національну команду України. Шкода, але через вік і старі травми він залишив збірну. Як і всі, Марлос співав гімн нашої держави з рукою на серці. Днями його дружина Ана Паула оприлюднила світлину їхнього сина Бернардо, який тримає туалетний папір із зображенням Путіна та нецензурним написом забиратися з України в Московію. Він народився вже в Україні дев’ять років тому. Як і батько, мріє стати футболістом, відвідує спортивну школу.
Щодо Ромеро Бонфима Марлоса, то після спілкування він неодмінно говорить: «Слава Україні!». І не шукає в цьому якоїсь вигоди. Дуже йому сподобалась Україна. В Україні. Він цього не приховує.
Григорій Жибак
