Мода на капітулянство завжди небезпечна. Особливо в час війни і незавершеної національної революції.
У грецьких містах полісах усі вільні громадяни брали участь у вирішенні суспільних проблем, тобто буквально займалися політикою і були політиками. Тих мешканців міст, які не хотіли займатися міськими справами, називали ідіотами. Вислів абсолютно політичний, а не клінічний. В Україні ж століття окупації відбили бажання брати відповідальність за громаду та йти до влади.
Там чомусь, за визначенням, мають бути погані чужі люди.
Зараз з новою силою вірусний ролик «взагалі нікуди не йду» формує моду на показове капітулянство, моду на внутрішню політичну імміграцію. А це вкрай небезпечно. Адже кількість місць в міських радах не зменшиться, зате від розміру капітулянства і пораженства хороших людей різко зросте кількість нехороших людей.
Це те саме відведення військ зі своїх територій, фіктивне перемир’я з ворогом. Неприйнятне капітулянство.
100 років тому частина українських військових частин теж займали ілюзорний нейтралітет, не бажаючи займатися політикою. Тоді політика зайнялася ними і нами. Чужа влада і чужа окупаційна політика.
Зараз, коли капітулюють свої, владні місця займуть чужі.
Тому максима на виборах має бути інша:
Як не ми, то хто?!
Як не тепер, то коли?!
Як потрібно, то можливо!?
І разом зробімо, щоб чужинці, прислужники окупантів, слуги зелених банкнотних знаків, шанувальники опозиційних «майбахів» Коломойського, адвокати платформ і «пабєд» Путіна, усілякі шарікови ніколи взагалі більше нікуди б не балотувалися. Напевно так було б правильно.
Бо не час жити за правилом:
«Кожна піч українська – фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти».
Хоч і дуже інколи хочеться.
Юрій Сиротюк
