Відбувся фінал Кубка України з футболу між київським «Динамо» та луганською «Зорею».
Треба віддати належне достойникам від української гри мільйонів, які перейняли практику провідних європейських країн і надають право на проведення відповідальних поєдинків багатьом містам України. Окрім матчів національної команди, дедалі частіше не в Києві відбувається й фінальне протистояння за Кубок України.
Цього разу почесне право дісталося Тернополю. Щоправда, гра у Файному місті могла й не відбутися. Спершу, з огляду на новітню пандемію коронавірусу, яка охопила місто й область. На щастя, до дати проведення поєдинку захворюваність на ковід пішла на спад. Це дозволило навіть проводити матч за присутності трьох тисяч уболівальників. Стадіон у Тернополі може вмістити близько 15 тисяч.
Інша причина, яка могла завадити, вельми кумедна. Та все ж, треба про неї згадати. Річ у тому, що не так давно міська влада Тернополя присвоїла головній арені міста почесне звання імені Головного командира УПА Романа Шухевича. Звісно, й нині не бракує в країні всіляких запроданців, перевертнів, «сєпарів», «братьєв-славян» тощо, які вовками завили, щойно почувши новину. До них додалися й обурення з-за кордону! Зокрема, вельми перейнялися українською справою в Польщі та Ізраїлі. Звідти навіть лунали погрози звернутися до головних футбольних відомств Європи і світу з вимогою заборонити проведення поєдинків під егідою цих організацій на стадіоні імені Романа Шухевича в Тернополі. Та далі просторікувань діло не пішло. Тим паче, що ці країни мають нині чимало своїх клопотів. Значно важливіших. Зокрема, Ізраїль, який вкотре обмінюється масовими бомбардуваннями із супротивниками.
Отже, фінал у Тернополі відбувся. І треба визнати добру роботу організаторів. Не обійшлося, щоправда, без звичних у день проведення матчу такої ваги сутичок фанатів із поліцією, чисельністю в 600 осіб! Головно, через обмеженість числа глядачів на трибунах. І до бабці йти перепитувати не треба, що охочих було значно більше, ніж дозволялося.
Також треба виокремити той факт, що замість очікуваних трьох тисяч на стадіоні цього вечора було близько десяти тисяч уболівальників! За годину до матчу квиток пропонували по 800 гривень! Видко, щоб уникнути більш радикальних протистоянь із фанатами, було дозволено, звісно в усній формі, пустити на стадіон усіх людей із квитками. Тим паче, що хтось на цьому добряче нагрів руки. І, очевидно, що цей хтось вельми впливовий, який міг дати розпорядження на збільшення квоти глядачів. Поталанило потрапити на трибуни й знаним тернопільським фанатам футболу Олегу Вітвіцькому й Андрію Стасишину, які ще за день до матчу вельми переймалися проблемою перепусток на гру.
Файне місто жило фіналом! Аби висвітлити подію в Тернопіль прибув чималий десант журналістів із ахметівських телеканалів «Футбол-1,2,3», на чолі з уродженцями Тернопільщини Іваном Греськом, Віталієм Плецаном та львів’янином Віктором Вацком, який коментував поєдинок.
Чортківський хлопець Іван Гресько відразу розчарував. В Ахметова він дослужився до шеф-редактора футбольних телеканалів. Студію он-лайн, яка у прямому ефірі передувала поєдинку за Кубок, Іван розпочав словами, що це пряма трансляція із центрального стадіону в Тернополі. Жодним словом журналіст, яким, як відомим своїм учнем, гордиться Ягольницька середня школа, не обмовився, що це стадіон імені Романа Шухевича! Не приховую, зумисне слідкував за цими деталями.
Далі «відзначитися» настала черга Віталія Плецана. Він створив короткометражну ознайомчу стрічку про Файне місто, в якій наголосив на фонтанах, чисельних пам’ятниках і гордістю Тернополя – озером у середмісті. Про надання стадіону імені Шухевича також ані пари з вуст! Найголовнішою і найкрасивішою пам’яткою Віталій справедливо назвав Тернопільський кафедральний собор. При цьому не згадав, що це Собор Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці Української греко-католицької церкви. Жодним словом не обмовився про унікальну історію Катедри, пам’ятник Патріарху Йосифу Сліпому, що поруч. Згадав лише про руйнацію святині в часі Другої світової війни.
Щоправда, ситуацію виправив Віктор Вацко! Він одразу в прямому ефірі оприлюднив правильну назву тернопільської арени. Та й впродовж поєдинку шість разів нагадував, що гра відбувається на стадіоні імені Романа Шухевича!
Щодо гостей Іван Греська – відомих у минулому гравців «Динамо» Олександра Головка та «Шахтаря» – Олексія Бєліка, які допомагали журналісту вести програму, не можна оминути увагою кумедну ситуацію. Обидва гості виокремлювали надзвичайну футбольну атмосферу в Тернополі, привітність міста, його особливий шарм. Прагнучи бодай одне слово вимовити українською, Олексій Бєлік сказав, що йому було дуже приємно гуляти по «мєсту». Він виокремив привітність тернополян, які впізнавали його, робили з ним селфі, пригадували часи його виступів. Жартома треба наголосити, що про гілки тернопільських каштанів чи міське озеро Олексію ніхто не робив натяків!
Щодо гри, то «Динамо» довело свою вищість лише у додані тайми. Як і зазвичай, на важливий поєдинок кияни прибули зі своїм суперфаном Парамоном (Сергієм Заборовським), який понад 50 (!) років вірний команді! Напевне, саме його фартовість і цього разу стала в пригоді.
Не менш цікавим був і, так би мовити, п’ятий доданий тайм, коли вшановували учасників матчу. Хто тільки не дарував медалі гравцям і тренерам! Відомий тернопільський футболіст Ігор Яворський, який виступав за «Ниву» ще в часи її створення у Підгайцях. Очільник області Володимир Труш і міста Сергій Надал…
Засвітився під час нагородження й призабутий Назар Холодницький, колишній очільник САП, який уже вісім місяців як звільнився і тепер лише допомагає головному достойнику від українського футболу Андрію Павелку, який весь матч просидів біля головного тренера національної команди Андрія Шевченка.
Шева не нагороджував. Його місія – побачити у ділі гравців збірної України, яка невдовзі стане до боротьби у фінальній стадії континентальної першості. Після короткого інтерв’ю тренер гелікоптером повернувся до столиці, прихопивши з собою враження від фіналу і міста, яке, з легкої руки «Братів Гадюкіних» є не лише файним, а й у якому цього футбольного вечора було «всьо чотко»!
Григорій Жибак
