Депутати Чорнухинської селищної ради Лубенського району прийняли рішення перейменувати низку вулиць у громаді. У нових назвах увічнено пам’ять уродженців Чорнух – полеглих Героїв народної російсько-української війни за незалежність.
Богдан В’язовський – ровесник української Незалежності
Вулицю, у назві якої звеличувалася комсомолка і радянська диверсантка Леніза Бугорська, перейменовано на честь Богдана В’язовського. Він народився 19 червня 1991 року у селищі Чорнухи, в родині історика й журналіста районної газети, борця за незалежність України у 20 столітті, діяча Народного Руху Фелікса В’язовського та вчительки української мови і літератури Ніни В’язовської. Сьогодні йому було б 32…
«У родині, крім Богдана, виховувалося ще троє молодших дітей: Мирослав, Тетяна та Азарій. Оскільки в родині цінувалося знання української історії, національних традицій, критичне мислення, то Богдан змалку виховувався у повазі до Бога, до батьків, до родинних коренів, до України. З 1998 по 2008 рік навчався в Чорнухинській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів імені Г.С. Сковороди. По закінченню школи вступив на навчання до Київського вищого професійного училища деревообробки і за рік мав спеціальність верстатник деревообробних верстатів IV розряду. А ще через 2 роки в цьому ж училищі здобув кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за фахом технолог деревообробки. Після навчання в КВПУД у 2012 році був призваний на строкову службу до Збройних Сил України. Службу розпочав у Чернігові, а завершив у Києві зі званням старший солдат. Під час служби в армії отримав відзнаку «Відмінник Державної спеціальної служби транспорту», – розповідає про земляка-Героя та його родину краєзнавець, громадський активіст Микола Лисенко.
«З початком Революції Гідності Богдан поспішив до Києва на Майдан, підтримавши захист європейського вибору українців, розбудову європейської правової держави. Національна ідентифікація та гідність людини завжди для Богдана були наповненими глибоким змістом. Протягом всього життя він сторонився “гнилих” людей і був добрим та щирим до щирих. Любив Україну не словом, а ділом. Так у 2015 році добровільно пішов до Лохвицького військкомату, щоб отримати направлення в зону бойових дій для захисту України від російського вторгнення. Військову службу проходив у складі в/ч ВО259 на посадах радіотелефоніста-лінійного наглядача та розвідника-далекомірника. Указом Президента України від 17.02.2016р. №53/2016 Богдан В’язовський нагороджений відзнакою «За участь в антитерористичній операції»», – стверджує Микола Лисенко.
Після повернення з фронту бойових дій на Донеччині у 2016 році Богдан поїхав до столиці України і там знайшов роботу за фахом. Праця у великій меблевій компанії «ВіЯр» стала його найбільшим захопленням та справою життя. Там Богдан відчув високий рівень європейських стандартів деревообробного виробництва, можливість професійного зростання та особистісного розвитку, цінність людини як особистості. Щиро вірив, що Україна стане сильною і процвітаючою, відкидав пропозиції про працю за кордоном. Серед колег та керівництва «ВіЯру» мав авторитет і повагу.
З посади майстра цеху з виробництва фасадів для меблів філіалу “Bel Viso” компанії «ВіЯр» Богдан 24 лютого 2022 року, в перший день повномасштабного вторгнення росії до України, приїхав на батьківщину до Чорнухинського військкомату, і був зарахований до Територіальної Оборони на посаду старшого стрільця 3 відділення 1 взводу роти охорони 3 відділу Лубенського РТЦК та СП. Службу проходив у рідному селищі Чорнухи Чорнухинської територіальної громади. За виконання важливого завдання по забезпеченню роти охорони Третього відділу Лубенського РТЦК та СП зброєю та боєприпасами для захисту Чорнухинської територіальної громади отримав подяку селищного голови О. Василенка. 5 травня 2022 року наказом начальника Лубенського РТЦК та СП був відряджений до в/ч А1376 м. Конотоп із метою посилення військової частини та підпорядкованих їй підрозділів. Наказом командира військової частини (по стройовій частині) А1376 полковника Д. Брижинського від 01.06.2022р. у м. Бахмут Богдана призначили радіотелеграфістом відділення командно-штабних машин взводу управління розвідувальної роти ВОС-420640А.
24.06.2022 року командир відділення командно-штабних машин взводу управління розвідувальної роти старший солдат В’язовський Богдан Феліксович загинув під час ворожого артилерійського обстрілу в районі бойових дій. У лікарському свідоцтві про смерть місце смерті зазначено так: Україна, Донецька область, село Покровське. У Вічність відійшов ровесник української Незалежності…
Вірш мами Богдана, Ніни В’язовської читає Віктор Павлюк.
Максим Аранчій – захисник України, еколог, воїн-парамедик
Вулицю Силаєва (військовослужбовець сталінського НКВС) перейменували на пошану Максима Аранчія. «Він народився 3 червня 199 року в Чорнухах у родині Олега Володимировича і Ірини Олексіївни Аранчіїв. З 1996 по 2004 рік навчався в Чорнухинській ЗОШ І-ІІІ ступенів ім. Г.С. Сковороди. По закінченні 9 класу вступив до Лохвицького медичного училища, а в 2007 році закінчив його, отримавши спеціальність «медбрат», «масажист». Восени 2007 року Максим був мобілізований на строкову військову службу у 95-у аеромобільну бригаду м. Житомира, а з 21 травня 2008 по 20 березня 2009 року продовжував службу в Збройних силах України на умовах контракту.
Під час служби був нагороджений нагрудним знаком «За службу і вірність повітряно-десантним військам». Після одруження і незадовго до народження дитини Максим звільнився зі служби в ЗСУ, а 27 травня 2009 року у нього і дружини Оксани з’явився син Дмитрик. Повернувшись зі служби, максим жив у Пирятині і працював інструктором з охорони природи у Національному природному парку «Пирятинський»», – повідав краєзнавець Микола Лисенко.
Пам’ятний знак воїнам Сумської артилерійської бригади на якому викарбувано імя Максима Аранчія
25 березня 2014 року Аранчій М. О. відповідно до Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 103 «Про часткову мобілізацію» у зв’язку з російською військовою агресією був призваний до Збройних Сил України на захист Вітчизни. У військовій часині, до якої був призваний, служив санінструктором. Максим Аранчій поліг 13 квітня 2014 року під час передислокації військової частини, виконуючи військовий і громадський обов’язок по захисту суверенітету України. Пам’ять про Максима вшанована у назві вулиці Чорнух, меморіальній плиті, що встановлена на пам’ятнику воїнам 9 батареї 27-го реактивного артилерійського полку та на Софійській площі в Києві (1 стенд, 4 фото згори).
Сергій Сердюк-воїн бригади «Чорні запорожці»
У селі Вороньки Чорнухинської громади у назві вулиці увічнили пам’ять Сергія Сердюка. Публікуємо розповідь Миколи Лисенка про цього полеглого Героя народної російсько-української війни за незалежність, воїна ЗСУ, котрий мешкав на цій вулиці.
«Сергій Олексійович Сердюк народився 15 травня 1991 року в селі Сохацьке Миргородського району в дружній працьовитій родині. З дитинства хлопець не боявся будь-якої роботи. У 1997 році пішов до першого класу Клюшниківської загальноосвітньої школи цього ж району, яку закінчив 2006 року. Після закінчення 9 класів, Сергій разом із батьками переїхали до Чорнухинського району. З 2006 по 2008 рік навчався у Вороньківському НВК імені О.Д. Перелета. Однокласники й педагоги згадують Сергія як товариського, енергійного, відвертого, щирого друга, учня. Вже тоді він показав свій наполегливий, завзятий характер. І було зрозуміло, що з його швидкістю, з його світобаченням, з його бажанням бачити лише справедливість – він не буде ховатися за чиєюсь спиною.
Після школи Сергій закінчив Полтавське професійно-технічне училище за спеціальністю «Продавець продовольчих та непродовольчих товарів». Доля розпорядилася так, що хлопець оволодів не однією спеціальністю. Був і знімачем–укладальником на цегельному заводі, і охоронцем у ТОВ Баришівської зернової компанії, і монтажником Лубенського ТОВ “Грейд”, і працівником пересувного цирку…
З 2018 року Сергій жив і працював у Києві. 14 вересня 2019 року створив сім’ю: Сергій Олексійович одружився з Іриною Олександрівною. Мав двох синів: Дмитрика (2,5 роки) та Артемка (7 років, від першого шлюбу), яких безмежно любив, дбав про їхній добробут і спокій.
З першого дня повномасштабного вторгнення російських військ Сергій перевіз свою родину (дружину, дворічного сина) з Києва до села Вороньки, а сам наступного ж дня війни став добровольцем Чорнухинської територіальної оборони. Це саме той непоодинокий випадок, який уособлює сили духу, відповідальності, патріотизму українських захисників.
Попри свій молодий вік, він здійснив подвиг справжнього героя України. У найскладніший для нашої України час він добровільно пішов у військо і віддав своє життя за кожного з нас, таким чином здійснивши найбільший подвиг на цій землі.
Солдат Сергій Сердюк був стрільцем 3-ої механізованої бригади 72 батальйону Чорних запорожців. Героїчно загинув у липні 2022 року поблизу населеного пункту Семигір’я Бахмутського району Донецької області.
Захиснику був лише 31 рік… Прожив яскраво і швидко… Загинув, будучи вірним військовій присязі з честю і до кінця виконавши свій службовий обов’язок, віддавши за мир в Україні найцінніше – власне життя.
Незалежності, Івана Богуна, Садова – нові назви вулиць громади
Вулицю Гагаріна у Чорнухах перейменували на Незалежності. Так пошанували багатовікову боротьбу українців за свою самостійну, соборну державу та головне державне свято, яке відзначається щороку 24 серпня на честь прийняття Акту незалежності, яким було відновлено державну незалежність України. А вулицю Дунаєвського переозначили на честь Івана Богуна –українського військового і державного діяча, козацького полководця.
Топонімію с. Постав-Мука Чорнухинської громади очистили від імені трубадура російської імперії Пушкіна. Він оспівував загарбницькі війни Російської імперії і брав у них участь. Виправдовував воєнні злочини російської армії. Заперечував право українського, польського, народів Балтії на державність. Паплюжив гетьмана Івана Мазепу. Його ім’я нині російські окупанти використовують як ідеологічну зброю: «Херсон— полуденный край России»,— банер з цією цитатою розвішували російські окупанти у Херсоні, вірш «Клеветникам России» нині використовується російською пропагандою для виправдання окупації України. Отож, вулицю Пушкіна у с. Постав-Мука перейменували на Садову.
Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами краєзнавця Миколи Лисенка)
