– Андрію, розкажіть про себе. Хто Ви і чим займаєтесь?
– Я – громадський активіст Нью-Йоркської громади. Надзвичайно щасливий, що можу займатися такою діяльністю, адже це робить мене на крок ближчим до України. Я відчуваю певне покликання, а тому стараюся віддаватись повністю.
Я ніколи не їхав в Америку, щоб «бути в Америці». Коли ти емігруєш, то психологічно розриваєш пуповину з Ненькою, немов маленька дитина при народженні. Так от, ця пуповина для мене ніколи не була розірвана. Коли приїхав сюди, я зрозумів, що таке Україна і що таке Батьківщина, що таке жити без неї. Парадокс болючих уроків. Тому, коли є можливість робити щось для своєї Батьківщини, я це роблю. І саме тому вирішив бути активістом української Нью-Йоркської громади.
На сьогодні я вже закінчив університет і маю диплом бакалавра з Business Management. Шукаю роботу за спеціальністю, але також планую продовжувати навчання.
– Ви живете в США, тож спочатку хотілося б запитати, яке уявлення про Україну мають пересічні американці?
– Буду говорити абсолютно відверто: ніякого. Я усвідомив це ще в дитинстві, коли зрозумів, що не знаючи нічого про Україну, люди сприймають мій народ і мою державу так, як вони сприймають мене. Це дуже велика відповідальність – репрезентувати цілий народ: 60 мільйонів людей (40 млн. в Україні та 20 млн. за її межами). Це як місія посла, особливо серед близьких друзів. Деколи бувало так, що коли я робив щось кумедне, оточуючі жартували: «це тому, що він українець». Донедавна окрім сім’ї я не був знайомий з іншими українцями і виріс у середовищі американців. Моє мислення – повністю американське, але я зробив вибір – бути українцем. Завдяки батькам я ніколи не забував свого коріння. Наша мова, наша історія, наша культура – це настільки прекрасні та унікальні речі, яких не має жоден народ світу. Це перлина несамовитої краси та велетенської сили, яка надихає покоління людей йди на несамовиті вчинки задля розквіту України. Не шанувати таке – гріх.
Коли почався Майдан, мій народ сам заговорив про себе на весь світ. І показав свій волелюбний характер. Саме тоді я знайшов українську громаду і приєднався до неї в Нью-Йорку. Зараз уявлення про Україну набагато яскравіше, ніж до Майдану. Революція – це, мабуть, найкраще, що могло статися, щоб розказати світові, хто ми. Також це допомогло українцям пробудитися і знайти самих себе, знайти Україну в своєму серці. Зараз наші дії говорять найяскравіше, і пересічні американці дивляться на них і формулюють уявлення про нас. Це – досить позитивне бачення.
– Як гадаєте, як варто державі Україна та недержавним українським організаціям інформувати американське суспільство про реальну ситуацію в Україні?
– Це – наш обов’язок як діаспори. Кожен з нас знаходиться в певному місці, в певний час, щоб робити певні справи. Збігів не буває. Кожен має свою ділянку роботи і повинен працювати на ній для досягнення результату.
Потрібно, щоб народ України своїми діями сам інформував світ про реальну ситуацію. Це означає, що українці перебувають в настільки активній стадії боротьби за краще майбутнє, що відлуння цієї боротьби йде по цілому світу. Діаспора та держава не всесильні, але ми робимо те, що в наших силах. В американських медіа є дуже багато публікацій про Україну, у найкращих університетах світу, таких як Гарвард, відбуваються різні конференції та заходи, у Сенаті – лобіювання українських інтересів, у громадах – різноманітні громадські заходи. Згадаємо випадок з літаком «Мрія» в Австралії: завдяки діям української громади ми змусили найбільші світові медіа вибачитися за те, що вони назвали цей літак російським. Українці починають розуміти свою світову силу і вплив. Коли ми робимо щось разом – наші дії дають ефект.
– Ви були на тереновій грі «Гурби-Антонівці». Як можете оцінити захід?
– Дуже позитивно. Те, що існують такі заходи, надзвичайно надихає. Вони виховують молодь на прикладах попередніх поколінь, мотивують продовжувати їхню справу. З точки зору організації, мені все сподобалося. Це абсолютно унікальний захід: «Гурби-Антонівці» формують особистість і гартують її дух.
– Чи були Ви на подібних заходах в Україні до цього року? Чи відбуваються подібні військово-патріотичні ігри в США?
– На жаль, такого немає в США. Я розказав багатьом друзям-американцям про «Гурби-Антонівці» і їм дуже сподобалась ця ідея. Деякі навіть жартували, що хотіли би приїхати на гру та взяти участь.
– Яку діяльність плануєте на найближчий час? Чи плануєте співпрацювати з МНК і яким чином?
– Я б дуже хотів продовжувати будувати цей міст єдності між українцями в Україні та українцями в діаспорі. У мене вже є певний досвід, але його замало.
З впевненістю скажу, що українці – різні, але абсолютно єдині. Це парадокс.
Саме будуючи співпрацю між нашими організаціями – Об’єднанням Оборони Чотирьох Свобід України та МНК – ми можемо досягти значних результатів.
– Українська громада США активно підтримує українських бійців АТО. Розкажіть, як безпосередньо Ви, Ваші знайомі допомагають Україні в боротьбі з агресором?
– Наша організація, ООЧСУ, разом з іншими лідерами діаспори запустила програму із забезпечення бійців медичними аптечками стандарту НАТО. До цього долучилися всі інші організації діаспори з різних країн світу. Ми всі об’єдналися під парасолькою СКУ (Світового Конгресу Українців) і передали понад 10 000 аптечок українському війську тільки за минулий рік. Програма ця більш відома під назвою «Захист Патріотів». Також є дуже багато різних «маленьких» справ, але саме вони складають одну велику справу для України. Наприклад, 41-ий відділ ООЧСУ, який я очолюю, організовував Вертеп цього року. У ньому взяли участь майже 40 людей: професійні актори з театру ім. Івана Бернацького, команда радіо «Домівка» – української інтернет радіостанції міста Нью-Йорк, артисти хору «Думка». Цей Вертеп був настільки успішним, що завдяки висвітленню в медіа понад 100 000 людей почули про цю подію. Зібрані кошти частково пішли на організацію ООЧСУ, а частково – передані Сергію Фоменку, лідеру гурту «Мандри», який передав їх сім’ям загиблих захисників Донецького аеропорту.
– Війна з Росією знову зробила питання вступу України до НАТО актуальним. Як до цієї позиції ставляться в США?
– Я думаю, що дуже позитивно.
– Чи потрібно Україні, на Вашу думку, вступати до НАТО?
– Я думаю, що Україні потрібно не забувати про себе і свої інтереси, менше думати про те, який зараз політичний тренд. Якщо національні інтереси потребують вступу в НАТО – добре. Якщо ні – теж нічого поганого.
– Скоро в Америці вибори президента. В Україні дуже стурбовані можливістю обрання на цю посаду мільярдера Дональда Трампа (Республіканська партія). Чи дійсно ця постать несе загрозу існуючій системі колективної безпеки, спільній позиції Заходу щодо війни в Україні та існуючому порядку речей у співпраці між Америкою та ЄС?
– Хіларі Клінтон і Дональд Трамп – це, мабуть, два найгірші варіанти для України. І важко сказати, хто з них гірший. Це – вибір без вибору. За іронією долі, дуже нагадує українську політику. Українцям треба перестати переживати про різних кандидатів в Президенти у чужих країнах, а концентруватися на гідних кандидатах у своїй країні. Я розумію, що від цього певною мірою залежить і наше майбутнє, але ми – сам на сам зі своїми проблемами. Ніхто за нас їх не вирішить.
Не можу уявити, як американці у своїй пресі приділяли би багато уваги виборам президента іншої держави. Саме тому Америка – супердержава. Це не егоїзм чи мислення «ексклюзивності», це ознака розуміння, що проблеми американців не вирішить ніхто, крім них самих. Говорять: «Працюй так, ніби все залежить від тебе, а молися так, ніби все залежить від Бога».
Це мислення існувало у американців ще задовго до того, як утворилася держава США. Якщо українці хочуть жити у великій державі, ми повинні думати сьогодні на тому рівні, на якому хочемо жити завтра.
Слава Україні!
Спілкувалися Сергій Пархоменко і Марія Дубініна
