(до 85-річчя з дня народження Бориса МОЗОЛЕВСЬКОГО)
4 лютого 2021-го Йому виповнюється 85 (04.02.1936-13.09.1993).
Дата, звісно «не кругла», але пригадаймо, як на ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ, з подачі, зрозуміло, парламентської фракції КПУ вже у НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ в лютому 2003-го помпезно відзначили 85-річчя з дня народження останнього гауляйтера Московії для нашого народу ‒ Володимира Щербицького ‒ й скільки квітів було тоді нанесено до його могили на Байковому кладовищі у Києві ‒ з портретом «дєятєля» під броньованим (!) склом…
Чи принесуть бодай одну квітку, або запалять свічку на могилі Бориса Мозолевського в день його 85-річчя? Важко відповісти: прямих Його нащадків в Україні нема, доля дружини ‒ Віри Данилівни невідома (6 років тому вона важко хворіла), археологи вважають його поетом, а поети ‒ археологом; «киваючи» одні на одних, вони найімовірніше не прийдуть на периферію того ж таки Байкового кладовища, де спочиває Борис Миколайович.
Периферію?!
Тіпун мені на язик ‒ бо хоча від центральної алеї, де знаходяться поховання В.Щербицького та його «напарників» до місця спочинку Бориса Мозолевського таки дуже далеченько, але поруч з Ним знаходяться могили Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина, Олени Апанович, Павла Глазового, Івана Миколайчука, Миколи Вінграновського та інших, не менш знакових особистостей новітньої історії України, тож ще питання, де на Байковому «центр», а де ‒ «периферія»!
Борис Мозолевський. Портрет роботи викладача рисунку ЛНАМ Б.А.Яворського. Папір, олійна пастель, 50х50 см. 2004 р. Оприлюднюється вперше
Але це так, між іншим.
Головне в другому: а чи багато українців в Україні та діаспорах сущих знають, хто ж це такий ‒ Борис Мозолевський?
Дай Боже, аби помилявся, але набагато більше чули (і бачили на малюнках, й лише обмежене коло осіб ‒ в ориґіналі) знамениту скіфську пектораль з Товстої могили, хоча мало хто задумується, що цей всесвітньо відомий шедевр віднайдено неподалік міста Покров Нікопольського району Дніпропетровської області у червні 1971-го саме Борисом Мозолевським – на той момент… кочегаром одного з промислових підприємств Києва, котрого «розробляло» як про них говорили «люди в цивільному» ‒ КҐБ. Бо цей кочегар, який заочно закінчив історичний факультет Київського університету і мав у доробку кілька поетичних збірок на російській мові («Начало марта», «Шиповник, «Зарево»), а колись був відрахований з військової авіації «за станом здоров՚я», неочікувано перейшов на українську і подав до друку збірку «Червоне вітрило». Її публікацію «органи» притормозили (побачить світ після довгих митарств щойно через 5 років), бо непрогнозований відставний військовий пілот, як виявилося, потоваришував з іншим підозрілим для комуністичної влади кочегаром ‒ Василем Стусом, якого скерували на «трудове перевиховання», вигнавши з Інституту літератури після відомого заклику встати на знак протесту проти репресій супроти творчої інтелігенції на прем՚єрному показі фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків».
Від неминучого арешту і запроторення Б.Мозолевського в тюрму за полярним колом, як неоднократно згадував і він сам (навіть рядки поетичні занотував «у шухляду»: «…Чи стане сил не стати на коліна, // Не впасти, не зламатись на вітрах? // Чи в Києві нову весну зустріну, // Чи може, вже в Мордовських таборах?..»), врятував випадок, а радше Господня воля: на кургані Товста могила у Дніпропетровській області було необхідно провести рятувальні археологічні розкопки ‒ місцевий металургійний комбінат з добування і переробки марганцевої руди «наступав» на територію кургану й той мав бути неминуче знесений. Хтозна, чи був би хто став на оборону пам՚ятки, якби не виважена, точніше кажучи глибоко любовна постава до української історії директора комбінату ‒ Григорія Середи.
Бо коли виробничі обставини поставили питання руба про знесення Товстої могили,
Григорій Лукич особисто прибув до Інституту археології, вимагаючи терміново вислати експедицію для проведення розкопок. Керівництво установи розвело руками: всі науковці, які мали право на проведення таких робіт, були задіяні на інших об՚єктах… «Та невже нема нікого, ‒ роздратовано прорік Середа, ‒ комбінат виділяє техніку і кошти для оплати праці, ‒ скеруйте Бориса Мозолевського, у нього ж є досвід проведення археологічних досліджень!». Заперечувати номенклатурному директорові знакового державного підприємства не посміли ‒ адже той мав прямі виходи до ЦК КПУ. Та й добре знали, що Борис Мозолевський проявив себе талановитим археологом ‒ на розкопках Гайманової могили ‒ ще як студент-практикант виявив потаємну схованку з сенсаційними скіфськими виробами (золоті чаша, на якій «бесідують» два скіфи, два ритони, дві срібних амфори, золоте окуття невідомої речі із зображенням овець та інше), але у першому відділі установи (так тоді називалися «філіали» КҐБ, що існували повсюдно у великих наукових і промислових закладах) відали також, що «установа» веде спостереження за нелояльним кочегаром, котрий приятелює з дисидентом Стусом. До того ж Борис Мозолевський формально не працював у Інституті археології й не мав наукового ступеня, окрім диплома про вищу освіту.
Але Григорій Середа від свого не відступався, й після консультацій з «органами», які порахували, що краще хай цей кочегар розкопує якусь там могилу подалі від столиці радянської України, аніж творить крамольні віршики про величну радянську владу і керівну та спрямовуючу силу ‒ КПСС. А що не працює в інституті ‒ не проблема: керівником експедиції записали штатного науковця NN, котрий про це, можливо, й не здогадувався і безпосередньої участі в розкопках не приймав (він «прилетить» до Товстої могили як лиш довідається про віднайдення там сенсаційних знахідок; через багато років у брендовому журналі National Geographic (США) ‒ вже після відходу Б.М.Мозолевського у вічність ‒ буде опубліковане розлоге з ним інтерв՚ю, котре розповість світові історію віднайдення пекторалі NN і, як там сказано «його товаришами», але прізвища Мозолевського в публікації нема!)
…Коли у червні 1971-го цю знахідку було зроблено, Борис Мозолевський придумав хитромудрий план того, аби скіфська пектораль (та й інші раритети Товстої могили) залишилась в Україні. Справа в тому, що по традиції ще царських часів Російської імперії, всі археологічні знахідки такого рівня вивозились або до Москви, або Петербурга ‒ у відомий всім Ермітаж (саме там дотепер знаходяться практично всі визначні артефакти з курганів Скіфії ‒ Литої могили, Чортомлика, Куль-Оби, Солохи та інших).
На порушення вимог інструкцій та розпоряджень щодо переміщення таких коштовних знахідок в супроводі наряду міліції, Борис Миколайович закутав пектораль у свою робочу фуфайку, вклав її у валізу і з цим скарбом поїхав до Києва. Добився прийому у першої особи республіки, а нею був тоді Петро Юхимович Шелест і виклав на стіл віднайдену пектораль. Чиновник викликав директора Інституту археології Ф.П.Шевченка й запитав, на якій посаді працює чоловік, який знайшов оце, показавши начальницьким перстом на пектораль.
«Науковим співробітником» ‒ не моргнувши очима відповів директор.
«А скільки часу?» ‒ уточнив П.Ю Шелест.
«Та вже хвилини зо дві» ‒ серйозно відповів Ф.П.Шевченко і продемонстрував щойно підписаний наказ, про зачислення Б.М.Мозолевського на відповідну посаду заднім числом. Всі присутні розсміялися.
«Це правильно, ‒ сказав очільник УРСР, ‒ а цю річ і все інше, знайдене в Товстій могилі передати до Київського музею історичних коштовностей».
Пектораль з Товстої могили, віднайдена Б.М.Мозолевським 21.06.1971 р.
Оскаржити розпорядження першого секретаря КПУ і члена політбюро КПСС московські музейники не посміли, і всі ці безцінні знахідки залишилися в Україні ‒ навіть після того, як буквально через рік П.Ю.Шелеста звинувативши в «ідеалізації явищ минулого» за похвальні рядки на адресу Запорізької Січі в його книжці «Україно наша радянська», звільнили із займаної посади та по-суті депортували з України вглиб Московії, де й помер 22.01.1996 р. (щоправда, після цього дозволили перепоховати в Києві ‒ на Байковому цвинтарі ‒ згідно його заповіту; в нинішню пору таке було б, очевидно, неможливим).
Надалі Борис Мозолевський ‒ вже як офіційний науковець Інституту археології АН УРСР ‒ впритул зайнявся дослідженнями могил Скіфії, провівши розкопки низки курганів і виявивши там за найскромнішими прикидками близько 14 кг (!) виробів із золота і срібла, котрі нині (вже по інерції, заданої П.Ю.Шелестом!) складають левову пайку експозиції вищезгаданого Музею історичних коштовностей України (сайт на Facebook – див. https://www.facebook.com/musmiku/ ).
КҐБ, здавалося, призупинив «зовнішній нагляд» за своїм опальним «клієнтом», але це було не так: коли в середині 70-х планувалася виставка скіфських старожитностей за кордоном, її «філософію» доручили сформувати Мозолевському; Борис Миколайович, звісно, блискуче справився з поставленим завданням, але представляти виставку послали іншу людину: автор експозиції числився в «органах» невиїзним з СССР.
Правду кажучи ‒ небезпідставно. І не лише тому, що приятелював з Василем Стусом, якому присвятив чимало своїх поетичних рядків, котрі до пори, до часу ховав «у шухлядах», але хіба від «всезнаючих чекістів» можна було затаїти отаке:
Прости мене, Василику, мій брате,
За всі твої печалі і жалі,
Що ти один ламав холодні грати,
Коли я їв свій кусень у теплі /…/
Ваш страх у наші в՚ївся хромосоми,
Як врятувати душу з ним живу?
Простіть мене усі, хто в тридцять сьомім
Не вийшов із катівень ҐПУ…
Поетична душа рвалася правдивим словом у світ, а його (слово) треба було маскувати серед предметів сивої давнини, котрі, не представляючи, на перший погляд, крамоли у вигляді «націоналістичного ухилу» чи того, чим дорікнули П.Ю.Шелесту («ідеалізація явищ минулого»), могло бути легально опубліковане й стати доступним читачам. У проміжках між розкопками курганів, писанням наукових звітів, виступів на засіданнях вчених і методичних рад ‒ чи може паралельно з далеко неповним перечисленим, Борис Мозолевський написав і видав феєричну книгу «Скіфський степ» (К.: Наукова думка, 1983.‒ 200 с.) по-суті прозово-поетичну поему-гімн давноминулій історії України, ілюстровану прекрасними зображеннями виробів, віднайденими в степових могилах-курганах зниклого народу ‒ «далеких предків ‒ наших чи не наших, що лавровим вінком вінчали спис».
Талановитий археолог і не менш обдарований поет поєдналися в одній особі ‒ військового пілота, котрому знайшли приземлену функцію кочегара (відпрацював 13 років!), аби він, описуючи вироби прадавніх скіфів, сформулював ось такі глибоко філософські міркування:
Хто ми? Куди? Що вродить наша нива?
Кінцевої не знаємо мети.
Наш день земний короткий, наче сниво ‒
Чи ж смертному безсмертне осягти?
Хтось прийде в світ, збере і зрешетує,
Й посіє знов, і кровію польє…
Ви думаєте, щастя він скуштує?
Він нашу муку до кінця доп՚є!
Наведені дві строфи ‒ це фраґмент інтерпретації центральної композиції пекторалі, де два скіфи шиють шкіряний кожух (дехто вважає ‒ що панцир).
А ось роздуми автора над золотими нашивними бляшками із зображенням мух ‒ він припускає, що вони могли символізувати смерть воїна в бою:
Нас мало, і не в зброї наша сила.
Нам правда наша вища всіх щедрот.
Допоки гідність нас не полишила ‒
Допоки не загине й наш народ.
Над мареннями нашими і снами,
Із наших ран, і крові, і ганьби,
В нові світи ми проростем синами
Змужнілими стократ до боротьби.
Вони зведуться сильні нашим духом,
І зайдам рота скривить переляк…
І зорі, зорі, зорі ‒ а не мухи
Осяють їхній нездоланний шлях.
Золотий скіфський гребінь з кургану Солоха
…На золотому гребені з кургану Солоха (Запорізька обл.), розкопаного 1912-13 років археологом М.І.Веселовським (виріб зберігається в Ермітажі, м.Петербург) увіковічнена сцена бою трьох скіфів (два проти одного). Гадаю, що зображення цієї знахідки, якій щонайменше 2300-2400 років, бачив кожен Читач, але хтось чув інтерпретацію сюжету, створеного невідомим майстром далекої минувшини? Заприсягаюсь: такого глибокого аналізу, який написаний Борисом Мозолевським досі не було, отож Йому слово: «…Основна художня особливість композиції не в /…/ довершеності кожного образу, всієї сцени в цілому, а в загальній напруженості сюжету, де, можливо, вирішується питання життя або смерті двох народів /…/; художник довів сцену до такого ступеня напруженості, що визначити переможця важко. У всякому разі, коли смерть спішеного вождя навіть неминуча, за ним лишається духовна перемога, ‒ адже він виступає один проти двох, не бажаючи миритися зі своєю смертю. Саме у ствердженні високих людських ідеалів й полягає безсмертне значення композиції солоського гребеня. Позначена печаттю генія, вона однаково належить як тому часові й суспільству, які її створили, так і всім вікам та народам». Цей прозовий аналіз Мозолевський підсилює поетичними рядками:
Мій кінь упав, і ворог наді мною,‒
Ні щит не захистить вже, ні кинджал.
Вчорашній друг, підкравшись стороною,
Ціну своїй любові показав.
Століття промайнули чи година ‒
Не буде ні століть вже, ні годин.
Ми полягли, не ставши на коліна,
І ось іду на ворога один.
За ним спішить розлючена підмога,
Мені привіт готує з-під щита.
А я один. Та ще зіниця Бога,
Та ще моя священна правота.
Як це перегукується з боротьбою воїнів УПА в 40-50-х роках ХХ-го століття, чи не так? Недарма «Скіфський степ», виданий 1983-го відносно невеликим (як по тих часах) накладом і викуплений за лічені дні, незважаючи на численні прохання видрукувати додатковий тираж було проігноровано ‒ мільйонними екземплярами тоді поширювалися «спогади» Леоніда Брежнєва «Малая зємля», «Цєліна», збірники промов «Ленинским курсом»… Їх, як казали гострослови, «додавали до лотерей». Друге видання «Скіфського степу» побачило світ вже у незалежній Україні (К.: Видавництво «Темпора», 2005), але зараз воно ‒ теж бібліографічна рідкість. Розшукайте і прочитайте, хто ще цього не зробив, гарантую ‒ не пожалієте!
…Від виходу в світ «Скіфського степу» до моменту, коли Господь забере Його на небеса залишалося недовгих 10 років. Борис Мозолевський, незважаючи на короткий вік життя (на той час Йому не виповнилося й 50-ти!) пророчо відчував цей «подих вічності» і в своїй поетичній творчості дуже часто «прогнозував» невідворотній відхід:
Ще б книгу книг створити у безсонні,
Іще б одну відкрити пектораль,
А та, що ходить з гострою косою,
Колись прийде і скаже: «Помирай!».
І все. І край. Нічим не ублагати.
Не знайдеш для амністії підстав.
Не скажеш, що не встиг ще докохати,
Не все повідав, і не все зверстав.
На все був час. На все була година.
Сам не зумів прожити до ладу.
Сам і плати. А смерть сліпа ‒ невинна.
«Збирайся».‒ І зберуся. І піду…
(Збірка «Кохання на початку осені» // К.: Радянський письменник, 1985.‒ с.59)
Але останнє десятиліття свого земного життя напружено працював, як то кажуть, «не покладаючи рук». Окрім вже названої ‒ «Кохання на початку осені», видав збірки віршів «І мить, як вік…» (К.: Дніпро, 1986) та «Дорогою стріли» (К.: Радянський письменник», 1991), впорядкував ґрунтовну монографію «Мелитопольский курган» (К.: Наукова думка, 1988) ‒ із ввічливості вказавши першим автором книги свого наставника в царині археології ‒ на той час вже покійного професора Олексія Івановича Тереножкіна; опублікував десятки наукових статтей з тематики історії та археології Скіфії.
І писав дуже багато віршів ‒ переважно «в шухляду».
«Компетентні органи» про це добре знали і руками своїх «нештатних співробітників» ‒ а такими в Інституті археології була добра половина працівників цієї установи, адже даний заклад мусів «правильно» інтерпретувати минувшину України ‒ створювали відповідну атмосферу довкола талановитого скіфознавця, рівного котрому в колективі точно не було. Це, а ще плюс елементарна людська заздрість нікчем, не раз призводили до нервових зривів, що вкрай негативно відбивалося на здоров՚ї видатного археолога і поета, і це в немалій мірі спричинилося до такого раннього відходу у вирій ‒ у віці всього 57 років.
Коли передостанній генсек КПСС Михайло Горбачов (принагідно слід сказати, що останнім на цій посаді був призначений полтавчанин Володимир Івашко ‒ яка честь для України!) затіяв «перебудову, нове мислення та гласність», поетам і письменникам стало дихатись вільніше ‒ багато хто витягував з шухляд і публікував «крамольні» до того твори, наступив, як іронізували чекісти «розгул демократії».
Борис Мозолевський мав що сказати читачам, і збірка «Дорогою стріли» ледь не на 100% складалася з поезій, про публікацію яких років так зо 7 перед тим можна було уявляти хіба що на сторінках нелегального Самвидаву й гарантовано отримати 5-10 років (або й більше) в «санаторіях Заполяр՚я». Ось уривки з промовистого вірша під назвою «Ліра»:
Вставай, поезіє моя,
Гінке дитя соцреалізму,
І на зорю, що нам сія,
Рівняй ходу свою залізну!
Вже їх ніхто не підведе,
Тих, що погноєні в Сибіру.
Вперед нас партія веде,
І ти кріпи у неї віру.
Хто волю мав таку колись ‒
В які часи? В якій країні? ‒
Щоб мови рідної зректись
Було дозволено людині?
А лямки муляють ‒ пусте!
Тягни, як всі, ‒ чи ми не люди?
Писати треба не про те,
Що нині є: про те що буде…
…Дружина, Віра Данилівна, розповідала, що найбільшою мукою для її чоловіка були зимові місяці, коли працював «у чотирьох стінах установи», виконуючи забаганки начальства, дуже далекі від творчої праці. Одного разу він навіть написав заяву відразу в три інстанції ‒ директору Інституту археології (ним вже був не Федір Шевченко, який, як писалося вище приймав Б.М.Мозолевського на роботу заднім числом, а І.І.Артеменко), президенту АН УРСР Б.Є.Патону і секретарю Правління спілки письменників В.П.Козаченку з вимогою зняти з нього необґрунтовані й непотрібні навантаження, котрі спричинили втрату здоров՚я, сім՚ї, а на додаток «мене названо ледацюгою». Такою була атмосфера, в якій доводилося жити й творити, тож як лише наступала весна, Борис від՚їжджав на розкопки до польового табору, котрий він облаштував на березі річки Базавлук (Дніпропетровська область):
Мій Базавлуче, вже не буде лучче!
Собі в цім зізнаюся ‒ не комусь…
Стою востаннє на Рибальській кручі
І вже не знаю, чи сюди вернусь.
Не знаю… Базавлуче, Базавлуче,
Пораднику мій щирий в самоті!
Вже б краще бог Перун у мене влучив
Отут, де скелі чисті і круті.
Де степ, і ти, і неба синь, і воля,
І скіфські сни встають із ковили.
Де серед поля хилиться тополя
Над тими, що у нього полягли…
Гадюча гидь гряде, неначе туча,
Та все мовчком, не скаже ‒ йду на ви!
Мій Базавлуче! Вже не буде лучче!
На гідний хоч кінець благослови.
«…В степу йому легко дихалось і писалось, ‒ розповідала Віра Данилівна, ‒ бо то була його стихія, яку він буквально боготворив. Навіть повість таку прозову написав ‒ «Дума про степ», а віршів і не злічити:
Люблю тебе, гіркий мій степе,
Солончаки і полини!
Як раптом зможу жить без тебе,
Мене навіки проклени.
Або:
Степе широкий наш, рідний наш брате,
Трунку, настояний на полині!
Поки ти світиш нам ‒ нас не здолати:
Наше коріння ‒ в твоїй глибині.
«Мозолевський був патріотом. Йому боліло, що йде тотальний наступ на українську мову, яку він повернув собі ‒ наче Ізраїль матірний іврит ‒ після довгих років віршування на російській. Його книжкова полиця була нашпигована словниками ‒ від Бориса Грінченка починаючи й завершуючи двотомником «Староукраїнської мови XIV–XV століть», у товстий зошит, названий «Словником» виписував рідковживані слова з творів Івана Франка та інших авторів, часто просив мене віднайти етимологію того чи іншого терміну, тішився, коли виявлялося, що то споконвічно народне, а не запозичене з інших мов ‒ як от «цямрини» чи «блаватний». Дратувався, коли стикався з великодержавним шовіністичним «повчанням» деяких письменників ‒ Євтушенкові, наприклад, присвятив спеціальний вірш, де сказано, зокрема, отак: «…що для тебе Росія ‒ Україна мені // На уста ж моїй музі // Прибивають печать, // В найвільнішім союзі // Можу тільки мовчать…». Моїй дочці Оксані ‒ і своїй прийомній, присвятив «Чорнобривці», де проводить аналогії між долею підкорених іспанцями ацтеків і нашого народу:
…А хто з ацтекської руїни,
Через безодні і світи,
Хто вас заніс на Україну ‒
Брунатні квіти гіркоти?
Не відведуть вже небезпеку,
Ні Бог, ні ті, що на чолі.
І вимираєм, як ацтеки,
На рідній батьківській землі.
Пливе в печаль дорога пізня.
Останні дзвони відгули.
Колись, можливо, тільки пісня
Повість, якими ми були.
Віра Данилівна продовжує: «Борис, хоча й був «правдивим скіфом» ‒ так назвала його одна з журналісток в інтерв՚ю з ним після якогось вдалого археологічного сезону, обґрунтовуючи це тим, що віднайти ТАКЕ могла лише реінкарнована особистість пори, коли споруджувалися кургани і знала деталі, де і що заховане в землі ‒ добре знав також історію України від часів княжої доби включно з новітньою і тому доказ його вірші «Смерть Івана Сірка» або ось з такою несподіваною назвою ‒ «Укро Вкраїнцям на Україні»:
Бог нас карає ‒ вже в котрім коліні ‒
Як мені укро на Україні!
Крамарські грища та карнавали
Серце на тирло вже стирлували.
Де нам шукати на світі правдоньки? ‒
Наші подвижники,‒ кажуть,‒ то зрадники,
Від Дорошенка і до Бандери ‒
Тільки запроданці та людожери.
Як мені укро, рідний мій краю! ‒
Каркають круки ‒ мову ж украли.
Краю мій, краю, крицею краяний!
Не в Україні ‒ вже на Україні!
А на окраденій тій на Україні
Не українці ‒ стерті букранії.
На буряках солонцюють без цукру.
Господи! Господи! Як мені укро…
Цей, та багато інших поетичних творів опублікують щойно через 14 років після смерті Бориса і здійснить це видавництво «Темпора» аж 2007-го, назвавши дотепер найповнішу збірку (584 с.) лаконічно: «Борис Мозолевський. Поезії»:
…«Лебединою піснею» Мозолевського-археолога стали розкопки Соболевої могили в околицях с.Гірницьке Нікопольського р-ну Дніпропетровської області. Вони увінчалися сенсаційними знахідками в серпневі дні 1991-го ‒ саме в часі перевороту ГКЧП у Москві і наступним проголошенням незалежності України. За науково обґрунтованим висновком Бориса Мозолевського центральне поховання Соболевої могили (за іронією долі названої так за похованням там на початку 20-х років більшовицького командира Д.С.Соболєва, який загинув у бою з білогвардійцями Врангеля) належало скіфському жерцю, так званому «енарею» і доказом тому служила маркерна знахідка ‒ ритуальне, мистецької роботи веретено, виготовлене з кістки. Цікаво, що за 11 років до віднайдення, Борис Миколайович видав свою другу (після «Червоного вітрила») україномовну збірку поезій, яку назвав… «Веретено». Ось кілька строф з вірша, котрий дав назву збірці:
Прокинусь ‒ у вікнах темно,
Надворі ні звуку ніде.
А мамине веретено
Вже пісню свою веде.
Каганчик моргне зухвало,
Я пам՚ять напружу й збагну,
Що мама іще й не лягала,
Отак як і всю війну.
Як пісня чи як молитва,
На тлі дорогого лиця
Сльозою снується та нитка,
І нитці немає кінця.
Зима нагромадила вежі,
Всі ріки скувала зима.
Півсвіту палає в пожежі,
І батька мого вже нема.
І тільки в цій хаті, де никає
Біда, як злиденне дитя,
З-під маминих пучечок ниткою
Снується безсмертне життя.
Буває, прокинуся: де я?
Каганчик мигтить звіддаля.
І космос ‒ неначе куделя,
Й під ним веретеном ‒ земля.
На імпровізованій виставці знахідок зі Соболевої могили для цікавих, котрі прийшли подивитися, що ж там такого виявили археологи, Борис Мозолевський промовляв: «Дивіться, люди, пишайтеся, що живете на такій багатій історією землі! Цінуйте себе і землю свою, не вірте тим, що звуть вас «хохлами». Ви ‒ Українці!» Як же сказане Ним перегукується з віршом «Герри», опублікованому в тому ж таки «Веретені» за понад 10 років до розкопок Соболевої могили, перший рядок якого винесений в заголовок цього матеріалу:
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я, скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,
І стугонять століття по мені.
Колись цю річку звали Бористеном,
А Скіфією ‒ всі оці краї.
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї!..
Гай-гай!.. Ходив колись і я тут юним,
Поїв коня з безсмертної ріки.
Мов сон пройшли сармати, готи, гуни,
Авари, печеніги, кипчаки…
Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.
По нім гудуть громи в сталевих струнах.
Під ними крає землю чересло.
Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,
Чоло ж моє колоссям проросло.
І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне ‒
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв՚яже,
І хто навчить любити ці кряжі,
Коли і він зі мною поруч ляже,
Три кроки не дійшовши до межі?
Є, мабуть, потреба в інтерпретації терміну «Герри». Так у своїй знаменитій «Історії»
(книга «Мельпомена») назвав таємничу територію в якомусь місці Придніпров՚я «батько» історії як такої ‒ грек Геродот з Гелікарнасу (V ст. до н.е.). Досі вчені «ламають списи», де ж точно знаходяться ці Герри, але це, очевидно, місцина, котра прилягає до Дніпрових порогів, обабіч яких локалізуються більшість скіфських могил-курганів, споруджених, щоправда, вже через 80-150 років після того, як Геродот провідав землі нинішньої України. І ще така деталь: зверніть увагу, як майстерно і хронологічно точно Поет перечислив, народи, котрі, послідовно змінюючи один одного заселяли наші землі: сармати-готи-гуни-авари-печеніги-кипчаки (хто не знає, «кипчаки» ‒ це самоназва половців).
Але «відмотаю» рік назад від 1991-го і повернуся до… Львова. У березні 1990-го на запрошення колективів Українського НДІ фізіології і біохімії с.-г. тварин та Інституту прикладного і декоративного мистецтва, Борис Мозолевський з дружиною ‒ Вірою Данилівною приїхав до цього міста, аби поспілкуватися з відповідними колективами (до слова кажучи, закладів з такими назвами зараз вже нема).
То була неймовірна подія: всі мали змогу переконатися, що Борис Миколайович не лише видатний археолог і поет, але й чудовий оратор, який вміє буквально «заворожити» аудиторію. Без жодного папірця, доступно і послідовно він розповів про свої здобутки і труднощі життя, продемонструвавши прецікаві слайд-фільми із зображеннями знахідок зі скіфських могил, більшість з яких присутні побачили вперше (це тепер існує багато ілюстрованих каталогів та віртуальних виставок, котрі хто завгодно може знайти в Інтернеті; тоді ж ‒ а це були фінальні часи існування комуністичної імперії, яка дуже неохоче надавала доступ до історичних артефактів, котрі не мали відношення до діяльності більшовицької партії і її «вождів»).
Доповідачу задавали дуже багато запитань; зустрічі, які планувалися на годину часу тривали вдвічі довше, й аби переказати все, що тоді відбулося, потрібно ще не менше 10 сторінок тексту…
Але один епізод озвучити таки потрібно. В Інституті прикладного і декоративного мистецтва Борису Мозолевському наприкінці зустрічі подарували скляну булаву мистецької роботи. Він її взяв, поцілував і сказав: «Ну ось, мене питали, чи скіфи наші предки, чи український народ до них жодного відношення не має. Якраз це друге настирливо поширюється в ЗМІ та підручниках з історії ‒ як для шкіл, так і вузів. І ось перед вами булава; всі знають, що це був символ влади у запорізьких козаків ‒ її вручали при обранні кошовим і гетьманам. Але то не був «винахід» Січі: булава, як символ влади, поширена в Україні ще з епохи неоліту ‒ ці атрибути тоді виготовляли з каменю; згодом ‒ з міді та бронзи ‒ їх знаходять в похованнях племен шнурової кераміки, ямної, катакомбної та зрубної культур ‒ а це починаючи з ІV-го тисячоліття до н.е. Хоча рідше, але є булави в могилах кіммерійців, скіфів та сарматів; до речі практично всі сучасні назви великих рік України ‒ Дон, Ворскла, Дніпро, Буг (Бог), Дністер, Дунай ‒ скіфські, назви деяких речей ‒ як ось «топір» (сокира) ‒ теж; головний убір вельможних жінок Скіфії ‒ зване у гуцулів «чільце» в нареченої – його абсолютна копія по формі; її до речі носили жінки східнослов՚янського племені антів… Аналогічних прикладів можна привести й більше, але висновок один: якщо українці і не є прямими нащадками скіфів, то ми точно увібрали від них цілий спектр культурних надбань, як, наприклад, шийну гривню, котру виготовляли з коштовного металу (срібла або золота) і вона була атрибутом вельмож ‒ князів і боярів Русі».
Борис Мозолевський з подарованою Йому булавою від імені колективу Інституту ПДМ
Борис Мозолевський з організаторами зустрічі з колективом Інституту ПДМ 17.03.1990
Під час проведення даного заходу, присутній у залі відомий художник, згодом Лауреат премії ім.Шевченка Володимир Патик, зробив ескізну зарисовку промовця і пізніше написав олійний портрет (подарований авторові цих рядків, котрий зберігаю як безцінну реліквію). Викладач рисунку ІПДМ Борис Яворський, під враженням почутого створив два портрети Б.М.Мозолевського в техніці олійної пастелі; перший з них згодом був подарований військовому ліцею ім.Героїв Крут, а другий ‒ перебуває у власності автора і з його дозволу оприлюднюється тепер ‒ він приведений на початку цього матеріалу.
Борис Мозолевський. Портрет роботи Б.Яворського. Знаходиться у військовому ліцеї Героїв Крут
Борис Мозолевський. Живописний портрет; автор ‒ Володимир Патик
В часі відвідин Львова у березні 1990-го (це був, на превеликий жаль, останній візит Бориса Мозолевського до нашого міста) з՚ясувалася цікава і маловідома деталь біографії видатного археолога і поета: виявляється, коли його «списали» із лав військової авіації, він приїхав саме до Львова з надією тут влаштуватися і віднайти, як він пожартував ‒ «гуцулку Ксеню»; ця пісня в другій половині 50-х років була у багатьох на устах. Але ні першого, ні другого реалізувати не вдалося ‒ будь-якої роботи у Львові йому не знайшлося, як і підхожої «гуцулки Ксені» ‒ також. Борис Миколайович не уточнював деталей, але не буде «притягненою за вуха» думка, що і тут не обійшлося без «допомоги» відповідних «органів» (зокрема в плані працевлаштування; демобілізований пілот був згоден працювати де завгодно!), котрих, очевидно, небезпідставно зацікавив факт приїзду молодої людини саме у Львів, котрий в ті роки ледь не офіційно називали «город Бэндэры». Аби «уберегти» молодого хлопця (Мозолевському тоді виповнилося 21 рік) від «націоналістичного середовища», його скерували на протилежний край України ‒ в Донецьк, але в скорім часі він перебрався до Києва. І що ж у підсумку? Як бачимо, всі зусилля «органів» трансформувати Б.Мозолевського в такого собі «гомо совєтікуса» потерпіли повне фіаско!
Аби завершити цю сторінку біографії поета-археолога (чи якщо хочете ‒ археолога-поета) слід сказати таке: попри те, що Львів зустрів його вкрай «негостинно», це місто Борис Мозолевський шанував і любив. Відвідував при нагоді, підтримував стосунки з колегами-археологами (зокрема Ларисою Крушельницькою), написав кілька віршів, присвячених Львову, ось один з них:
Останній дівочий погляд з-під брів ‒
І знову осінній дощик.
Під ковдрою жовтня заснув мій Львів,
Тільки Міцкевич та я на площі.
Звідки чекаєш, Адаме, зорі?
В чому втопив невгамовані болі?
В жовтих кронах мовчать ліхтарі,
Ніби місяці прохололі.
Десь обізвався нічний трамвай,
Вийшов з готелю швейцар передчасно.
Не прокидайся, Львове, стривай,‒
Я ще з тобою не намовчався!
Доки не зрушилась люду ріка,
День не підвівся важкою величчю,
Дай ще наслухатись мови Франка,
Серцем торкнутися музи Шашкевича.
Щоб донести у далекі світи
Пісню дзвінку і терпку твою вдачу…
Перший будинок вікно засвітив,
А я стою і, мов хлопчик, плачу.
Борис Мозолевський з дружиною Вірою (зліва) та їхні «гіди» по Львову. 03-1990 р.
…1992-го вже зі симптомами недуги Борис Мозолевський відбув в останню свою археологічну експедицію на Базавлук ‒ аби завершити опрацювання матеріалів розкопок Соболевої могили. Мав також намір завершити свою докторську дисертацію «Етнічна географія скіфів», але повернувся достроково поважно хворим. Лікарі діагностували онкологію, майже півроку провів у стаціонарах. Медики, однак, виявилися безсилими, і 13 вересня 1993-го Його не стало.
Перед цим встиг написати кілька щемних віршів, прийняв тайну хрещення, попрощався з багатьма, зокрема по телефону і з автором цих рядків.
На робочому столі дружина, Віра Данилівна, виявила поетичні рядки довершеної форми і змісту ‒ вони друкувалися вже багато разів, тому завершити цей матеріал я хочу іншим віршом ‒ як на мене оптимістичнішим і повчальним для багатьох (якщо не всіх!) нас:
За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі,
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.
По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу,
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.
Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав,‒
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав…
Врятувавши її від пожежі,
І утвердивши братство земне,
Ви в оцім подніпровськім безмежжі
Обніміть, наче брата, мене!
(«Дорогою стріли»; підписано до друку 26.12.1990, стор. 83)
Впевнене переконання і сильні слова. Давайте зробимо так, аби не чекати того «тридцятого століття»: Борис Мозолевський має жити в душах і серцях українців вже сьогодні, завтра і завжди!
Василь Гуменюк
м.Львів, 04.02.2021 р.
