Українське національне середовище та відділ україніки ЛОУНБ провели поетичний вечір «Міфоепічна поезія Євгена Салевича: наукові та мистецькі інтерпретації».
Вступне слово на вечорі привітань та інтерпретацій подав сам поет у поетичному тексті-привітанні:
Привітай життя,
воно летить на тебе
зграями птахів і звірів,
танкáми дів і арміями воїнів,
навіть на грані світів —
привітай життя.
На тебе летить життя,
як вітер, як комаха, як птаха,
як звір, як людина, як воїн —
привітай його.
Відомий письменник і перекладач Андрій Содомора привітав поезію Євгена Салевича через осінні мотиви, які пронизують поетичні твори автора, підкресливши: «Художнє слово Євгена суголосне з осіннім настроєм. Для нього осінь — це не пора занепаду, а час глибокої філософської зрілости, пора тиші, яка вміє промовляти.
Осінні мотиви у віршах поета звучать особливим, шляхетним акордом. Це шурхіт опалого листя, що переходить у шепіт віків; це прохолодне вечірнє повітря, яке очищує думки від зайвого й суєтного. Євген сприймає світ крізь призму осіннього світла — мудрого, трохи щемливого, але надзвичайно чистого. Для нього ця пора — повернення до джерел, до першооснов буття, де кожен образ і звук набувають первісної суті.
Євген Салевич володіє рідкісним хистом: він вміє впіймати невловиму мить минання і перетворити її на вічність. Його “осіння” муза — не про смуток, а про вдячність за пройдений шлях, про глибоке осмислення людської долі й нашої святої землі».
Привітав поета та відзначив його національний чин відомий історик, директор ЛОУНБ Іван Сварник, наголосивши: «Поетичний і національний світ поета — унікальний простір, де глибока міфоепічна традиція предків поєднується з філософією осмислення національного сьогодення та подвижницьким українським образом. Поезія та світогляд Євгена — не просто лірика, а усвідомлений інтелектуальний маніфест. У своїх поетично-філософських концепціях він розгортає перед нами сакральні світи української нації, прадавні міфологічні вірування та первісну українську ідентичність, створену Богом. Він дивиться на українську історію як на величне, священне вогнище нації та пантеон її героїв. Через його поетичне слово ми бачимо повернення до витоків: від захисту святості рідної мови до оборони тисячолітньої української цивілізації. Поетичний світ Євгена Салевича став міцним щитом на захисті нашої національної пам’яті».
Окрім розмови про поетичну книжку Євгена Салевича «Пісня жайворонка», на поетичному вечорі ішлося про його цикл віршів «Схрон звіра», написаний і надрукований у складний політичний період — у рік путчу в Москві 1991 року, ще до проголошення незалежности України. Сей цикл віршів готується до друку окремою книжкою.
Слово «Жива міфоепічна традиція в поезії Євгена Салевича» про поезії циклу «Схрон звіра» та окремий аналіз чотирьох поезій із сього циклу — «Предок», «Плакати», «Се» і «Чорна сотня» — виголосив на поетичному вечорі відомий дослідник давньої української літератури, поет Павло Салевич. Тут подаємо лише текст його вступного слова:
«Мову про поезії Євгена Салевича із циклу «Схрон звіра» розпочну з трьох тверджень німецько-британського філолога й дослідника міфології Макса Мюллера, які наш видатний учений Олександр Потебня навів у праці «Із записок із теорії словесности» в розділі «Характер міфічного мислення» (Харків, 1905).
Наведу їх українською. Перше: «Міфологія неминуча; вона є необхідністю, закладеною в самій мові, якщо ми визнаємо мову зовнішньою формою думки». Друге: «Міфологія — се тінь, яку мова кидáє на думку…». Третє: «Міфологія існує й тепер, як за часів Гомера, але ми її не помічаємо, бо живемо в її тіні…».
Усі сі твердження важливі для розуміння міфології, та особливо промовисте для нас третє: міфологія не належить лише минулому. Отже, міфологічне мислення й нині живе в нашій свідомості, мові, поетичному слові, у нашому відчутті природи, часу і зв’язку з предками. Виявляється воно і в образному світі поезії Євгена Салевича. Основою її образного світу є три взаємопов’язані начала: жива присутність предків серед нас, нероздільність людини і Космосу та сакральна сила поетичного слова, здатного оживлювати минуле. У його поезії князь є красним Сонцем, людська душа — зеленою птахою, кров — рікою родової пам’яти, а праліс — живим свідком тисячолітньої української історії. І се не просто поетичні порівняння чи метафори, а образи, у яких оживає давнє відчуття нероздільности людини і навколишнього світу.
Особливо виразно се виявляється в поезії «Предок», де загиблий князь постає красним Сонцем на ріці, а його остання дорога перетворюється на священний перехід зі світу живих у потойбіччя. У поезії «Плакати» обрядове голосіння охоплює природу: Сонце, пронизане людською скорботою, ховається в червоний ліс — у порубіжний простір крови, жалоби і вечора. У поезії «Стрільче..» січа стрілецької сотні переноситься на небо: образ «потятої сотні» на землі веде до образу «одтятого сонця» в небі. «Квіт багровий» од сеї сотні, «що ішла в похід», «ймила» (взяла) українська дівчина Катря. Сей квіт постає образом крови загиблих стрільців і воднораз єднає два часи — час походу і час загибелі сотні. Вислів «хлинув схід» викликає уявлення про стрімкий потік крови чи багряного світла після того, як було одтято Сонце. Небо тут переживає лихо стрілецької сотні.
У названих поезіях відчутна глибока спорідненість із міфоепічним світом «Пісні о полку Ігоревім», де Сонце, вітри, ріки, дерева й птахи також нероздільні з людиною. У «Пісні» після загибелі Ігоревого війська трава никне від жалощів, а дерево з тугою до землі «приклонилося»; у поезії Євгена Салевича людська скорбота пронизує Сонце.
Важливою рисою розглядуваних поезій є також міфоепічне відчуття часу. Минуле в них не минає назавжди, а продовжує жити. У поезіях «Тіні» та «Чорна сотня» предки, давні полки і повстанці присутні в нащадкові як сила і пам’ять роду. «В тобі чорна сотня ночує» — ся незвичайна поетична формула відкриває цілий світ родової пам’яти, у якому навіть «батько забитий живе».
Смерть не обриває тяглости роду й не завершує його боротьби. У сьому полягає одна з найглибших основ міфоепічного світобачення Євгена Салевича. Не менш важливою є ритуальна сила самого його поетичного слова. У поезії «Се» вона виявляється в анафоричному повторенні вказівного займенника «се» — називанні, що повертає минуле в теперішність: «се тисяча літ се потуга се полк». Сей повтор надає поезії ритму обрядового співу і епічної величі. Слово тут не лише називає образ, а й немов викликає його до життя. У «Скорбних ґімнах» поетичне слово наділяє природу голосом людської слави: наша «войних тисяча літ» підносить «дубові осінні хрести» мов скорбні ґімни-славні.
Навіть у поетичних мініатюрах відкривається прадавній спосіб бачення світу. Дворядкова поезія «Двигоме говорливе листате тло того що скрізь і ніде» — се образ живої природи, у якій відчувається присутність неназваного. А в поезії «Вб’є грім зелену птаху» душа, птаха й пісня єднаються в один міфоепічний образ. Грім може вбити зелену птаху, але не її спів: душа «тріпоче в облаку як пісня».
Отже, поезія Євгена Салевича засвідчує, що давній міфологічний світ живе в нас, у нашій історичній і родовій пам’яті, у природі й поетичному слові. Саме тому його поезії, присвячені подіям української історії XX століття, і давній український героїчний епос належать до єдиної традиції. У них живуть міфоепічне мислення і міфоепічний образний світ, які єднають наш княжий час, стрілецьку і повстанську боротьбу, пам’ять предків і сучасне поетичне переживання минулого. Прадавня міфоепічна традиція набуває тут нових образів і промовляє голосом сучасного українського поета».
Привітання на поетичному вечорі висловили редактор журналу «Дзвін», відомий письменник Юрій Коваль; редактор журналу «Наша спадщина», поет Андрій Левик; доктор мистецтвознавства Ростислав Шмагало; кандидат історичних наук Ольга Щодра; директор Західного наукового центру НАН України і МОН України Михайло Яворський та інші.
Окрасою вечора стали мистецькі інтерпретації поезій Євгена Салевича «Ти до мене прийди» та «Мрія» у талановитій театральній постановці мисткині Наталі Білоус під акомпанемент бандури композиторки Мирослави Медвецької, а також читання поета Святослава Салевича — поезії «Тепле літо під зеленими липами» та власних поезій. Довершено прозвучала пісня відомого співака, заслуженого артиста України і талановитого композитора Романа Ковальчука на слова Євгена Салевича «Тепле літо під зеленими липами».
На завершення поетичного вечора відомий композитор Роман Цись виконав концерт пісень на поетичні тексти Євгена Салевича, Тараса Шевченка, Олександра Олеся, Миколи Петренка та на власні вірші. Звучали й давні українські мелодії у виконанні скрипалів Володимира Савки та Зенона Сороківського.
