Кася Комар-Мацинська, Наше Слово, Варшава
Коли в дитинстві я приїздила на канікули до Перемишля, тут панувала переважно шалена літня спека. Повітря стояло вузькими клинами поміж обдертими кам’яницями на вулицях Словацького, Дворського та Міцкевича, розливалося жарким басейном в околицях тоді ще занедбаного вокзалу або велелюдних автобусних стоянок біля Кам’яного мосту. Якщо з’являвся вітер – він був легкий та сухий, зовсім незвичний для дівчинки з Помор’я. І, попри те, що до переїзду в Перемишль я бувала тут і похмурною весною, і холоднуватою осінню, і зовсім холодною, засніженою зимою, в моїй уяві це місто завжди залите сонцем, має колір аєрконьяку* або стін сьогоднішньої греко-католицького кафедрального собору.
Краєвид на Перемишль з дзвінниці римо-католицької кафедри
Я усвідомлюю, що відірваний від реальності спосіб мислення про простір – це перший крок до його міфологізації, адже Перемишль, як і вся територія колишнього Королівства Галичини і Володимирії, так фантастично піддається міфологізації! То ж відомо – княжий Перемишль над срібнолентим Сяном, місто з листівки – менший Львів, богемне сновидіння, де істиною життя є байдикування у проміжках між дообідньою кавою та чаркою вина на підвечірок. Не кажу вже про цю легендарну багатокультурність, яка століттями «перекочувалася» цією землею та сприяла її багатству та зростанню.
Звісно, не одне сонне місто колишньої Галичини, розтягнутої між Віслою та Збручем, занурюється у сяйво своєї давньої слави та намагається воскресити її засобами, які іноді нагадують спіритуалістичні сеанси або ворожіння на кавовій гущі. Безперечно, долати комплекси славного минулого краще вдається Західній Галичині – завдяки економічним перевагам приналежності до ЄС, отже, «галицькість» плекають в собі переважно завзяті та загнані у глухий кут Східняки. Здається, за винятком Львова, який сформував із галицького батярства сучасний бренд міста, з «пост-галицькістю» назагал є самі проблеми. Утім, в особливій дихотомії залишаються території, яких 1945 рік відрізав від нової української Галичини та розпочав там цілеспрямоване укріплення єдиної «правої та правильної» споконвічної польської позиції.
Отже, відкинувши рожеві окуляри уявлень – якою зараз є Галичина? Уся, не вибіркові території. Не лише та, яку українці пишно і безстрашно називають «своїм П’ємонтом», і не лише та, в якій «завжди польський Перемишль» має компенсувати втрачений Львів. Не та, що пронизана духом Франца Йосифа, але реальна, теперішня, кінця другої декади ХХІ століття. Чи це лише семіотичний конструкт, який має виправдовувати непунктуальність та легковажне ставлення до правил дорожнього руху; а може, щось, що попри державні кордони кружляє в повітрі і творить якусь не до кінця довершену і недоокреслену духовну спільноту?
Сян в Перемишлі
Коли я стою на Кам’яному мості в Перемишлі, де якийсь дядько, сидячі на табуретці, грає на гармошці «Взяв би я бандуру» та співає «Gdybym miał gitarę», я можу піти у двох протилежних напрямках. Один веде до Рибної площі, де до війни був центр єврейського життя. Зараз там знаходиться паркінг і немає жодного сліду двох велетенських синагог. Ніхто не заводить там ґешефт (приватну торгівлю – ред.), не міркує над записами Тори. Зразок загубленого пазла багатокультурності, діра в сучасності Галичини.
Ідучи мостом у другому напрямку, побачимо базарні дахи різнобарвних відтінків металу та ржі. Ось тут зараз і ведеться «ґешефт» – дядько з Мостиськ торгує медом, ще хтось – помідорами, цибулею, пластмасовими капцями з Бангладешу; кмітливий продавець у кіоску продає постійним покупцям газети зі спеціальною «вкладкою тільки для чоловіків»; тут можна зустріти жіночок із яйцями, сирами та обскубаною курятиною. Одні бабусі розпродують зміст своїх пропахлих нафталіном шаф, інші – квіти з сільських городів. Тут ведуться диспути про те, чи існував справді коронавірус, якої смерті хто бажає собі, а якої – іншим, чи поїдуть поляки в Німеччину збирати спаржу – бо те, що українці зі своєю контрабандою таки повернуться, сумнівів ні в кого не викликає. Тут можна обміняти валюту, купити імовірно крадений телефон, здати у заставу годинник і поповнити рахунок. Саме тут, і ще на розташованому неподалік «українському базарі», починається кордон – чи не справжнє серце нової Галичини, яке б’ється шалено в розрізаних грудях, крутиться як китайська дзиґа та не думає зупинятись.
Кам’яниця на вул. Смольки в Перемишлі
Такою я бачу нинішню Галичину – як дещо незрозумілу країну див по другий бік дзеркала галицького міфу. Адже ніхто не обіцяв, що тут буде краще, справжніх чудес не буває. Кордон – це вісь із точкою «нуль», від якої розходяться шляхи; це водночас і тріщина, і шов, місце з’єднання двох нерівних фрагментів матерії. Тут панує дисгармонія, гордість, прихована у чорному пакетику з півлітрою дешевої «горівки» та двома пачками цигарок. Тут пахне мляво-солодким самогонним перегаром, довгим перекуром та нагрітим на сонці, митим раз на тиждень тілом. Ось – запах базару, маршрутки, черги на пішохідному кордоні. Запах Медики, Шегинь, Перемишля, запах Галичини.
Ненавиджу його й обожнюю водночас. Хочу, щоб і зникнув у майбутньому єдиної, нерозірваної Європи, і тривав навіки. Галичина завжди прагнула на Захід і завжди на цьому стремлінні закінчувалась. Відтак, коли це таки досягне кінця – зникне ще щось галицьке, гамірне і колоритне, базарне і стихійне. Виникне ще одна чорна діра в сучасності, розлізеться тонка галицька тканина, розіп’ята між двома сторонами світу. І хтось згадуватиме її млявий запах контрабанди та нафталіну з такою ж ностальгією, як згадує одна доросла вже дівчинка своє дитинство та залиті сонцем вулиці обдертого княжого міста.
* аєрконьяк (від нім. Eier — «яйця» і фр. Cognac — «коньяк») — яєчний лікер.
Фото авторки статті
