Нещодавно в Києві вийшла друком нова книга Сергія Мартинюка «Маю честь бути Українцем».
Автор родом із Одещини. У 1983 році закінчив Одеське вище командне артилерійське училище ім. М.В. Фрунзе. Служив у Німеччині і на Далекому Сході. У 1991 році в зв’язку із скороченням звільнений у запас в званні капітана. Сергій Мартинюк повернувся на батьківщину. У 2014 році він заснував і очолив благодійну організацію «Благодійний медичний фонд «Лелеко». Це організація, яка допомагає потерпілим учасникам Революції Гідності та військовим, які захищають Україну на Донбасі.
У створенні фонду Мартинюку значну допомогу надав кандидат медичних наук Юрій Погорецький. Фонд надав допомогу та оздоровив понад півтораста осіб. Його працівники та активісти приділяють багато уваги моральній і психологічній допомозі, реабілітації потерпілих. Під час Євромайдану Фонд активно співпрацював з волонтерами. За потреби коштом Фонду людей направляють у санаторії, на обстеження та лікування у лікарнях. Фонд допомагає у придбанні медпрепаратів і медтехніки. За участю Фонду для потреб санаторно-курортного комплексу у місті Слов’янську було закуплене дизельне пальне. Працівники Фонду організовували благодійні концерти для українських вояків та низку інших культурних заходів, брали участь у відправці в зону бойових дій вантажу з новорічними подарунками – не лише з солодощами й речами, а й із запчастинами до бронетехніки.
Сергій написав і видав 6 книг: «Здобудеш волю – здобудеш долю», «З Україною в серці», «Горжусь, что я украинец» (російською мовою для російськомовних), «Я Українець і маю розум Переможця», «Народжені перемагати» і тепер – «Маю честь бути Українцем». Автор значне місце приділяє історичній тематиці, але також розмірковує про сучасність і ділиться власними спогадами.
В армії офіцер переконався в облудності комуністичного гасла про рівноправність усіх націй. Всі командні посади займали росіяни. Проте й офіцер неросійської національності міг зробити кар’єру. Для цього достатньо було записатися росіянином і спотворити своє прізвище, додавши «-ов». Так Синюк став Синюковим, Сердюк – Сердюковим, Коваль – Ковальовим і так далі. Мартинюк відмовився ставати Мартинюковим. Але ж за кордоном всіх, хто служив у радянській армії, сприймали як росіян.
Мартинюк згадує: «Нас усіх (тобто інші національності) – українців, євреїв, білорусів, прибалтійців, казахів, кавказців та інших за кордоном називали російськими окупантами. В одному з гаштетів я до хрипоти в горлі сперечався з одним німецьким… комуністом! Доказував йому, що я не росіянин, а українець. І що радянські люди – не окупанти. Німецький комуніст дивився на мене, молодого хлопця, одурманеного комуністичною пропагандою, з жалем. Відповів він толерантно і просто.
«Сергію, якщо ви не окупанти, а визволителі, як ти мені доводиш, добре, дякуємо вам за визволення від імені німецького народу. А далі – зібрали свої речі і їдьте до себе, в Росію, а ми (німецький народ) самі розберемося, як нам жити на своїй землі. Якщо ти кажеш, що ти українець, то їдь до себе в Україну і вигонь звідти росіян до себе, в Москву. І ви, українці, облаштовуйте своє життя, як вам хочеться. Піднімайте культуру, відновлюйте свою правдиву історію, воскрешайте із забуття свою рідну мову, відновлюйте своє національне виробництво. Живіть і радійте життю. А росіяни нехай живуть у себе, і живуть, як вони хочуть. Ось і вся правда!»
А до українців у Радянському Союзі ставилися по-різному залежно від місця їхнього народження. Особливо не довіряли тим, хто народився в Західній Україні. Коли офіцера Мартинюка перевели із Німеччини на Далекий Схід, то там його дружину спочатку хотіли призначити директоркою школи. Але дізналися, що вона родом із Західної України і призначення не відбулося.
Сергій Мартинюк, ґрунтуючись на багатьох фактах, показує різницю між Україною і Росією та спростовує сфальшовану історію, яку нам нав’язала Москва.
Автор розкриває причину змін Московією своєї назви. Спочатку Московське царство украло давню назву України Русь і оголосило себе Росією. Коли Російська імперія почала розвалюватися Москва замаскувалася назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік. Потім всі свої злочини Москва звалила на «радянську» владу.
Тому не треба звинувачувати лише царів і генеральних секретарів. За злочини Москви має відповідати московський народ. Адже накази царів і генсеків залишились би на папері, якби не було мільйонів бажаючих їх виконувати.
З огляду на насиченість фактами і логічними висновками, які автор робить на їх підставі, книгу необхідно прочитати кожному українцю. Як і інші книги Сергія Мартинюка.
Анатолій Зборовський
