Музей Української Домашньої Ікони як ніде

Між Києвом і Житомиром у малому містечку Радомислі з населенням приблизно десять тисяч знаходився млин. Він давно не працював. На місці млина користуючись лише чотирма стінами поставлено “Замок Радомисль” з музеєм різних експонатів, готель з приватними кімнатами, трапезною кімнатою, другими залами, вежею на вісім поверхів, тощо. Тут тече річка, природний водоспад, вирощуються різні рослини, тварини, між ними прекрасні лелеки які з дахів учаться літати. Тільки про самі споруди можна чимало розписатись, а також про природу але мабуть це не суть цього “діла любо-ви” відомої української громадської діячки, лікаря з славного українського лікарського роду, співачки, науковця, та навіть політика, Ольги Богомолець. Вона ініціатор, господар, директор, душа і серце цього чудеса.

Протягом п’ятнадцяти років пані Ольга збирає домашні ікони у таких різних місцях як базарах, при руїнах, в болоті або навіть на смітнику. Засадничо вона не закуповує їх по приватних домах бо уважає, що у кожному українському домі повинні бути ікони. Загалом як підказує пані Ольга, українські домашні образи відрізняються тим, що були родинними оберегами і писалися для кожної сім’ї індивідуально, для її конкретних духовних потреб. Адже українці, які протягом довгого часу не мали власної держави, власної влади, власного захисника, могли покладатися тільки на самих себе та на Бога. Ці ікони були єдиними їхніми заступниками, захистом у житті. Їм довіряли найпотаємніше, свої турботи, мрії та сподівання. У молитві черпали силу та поглиблювали віру.

Більшість з ікон, що знаходяться у Музеї, стояли на самому почесному місці у домівці – в куточку на божнику. І кожна ікона несла свій глибокий і неповторний зміст, мала своє призначення, захищала людину від конкретного зла, відображала мрії та надії української сім’ї.

Серед експонатів музею – домашні іконостаси, подорожні образи, козацькі ковчеги та гуцульські складні, ікони, писані на полотні, на склі, вилиті з металу та вирізьблені з дерева, старовинні дерев’яні та кам’яні скульптури. Унікальною пам’яткою музею є кам’яна ікона святого Миколи Чудотворця XІI століття, яка зберігає на собі відбитки та енергетику тисяч людських рук. Мабуть, саме тому підказує пані Ольга, вона ніколи, навіть узимку, не буває холодною. Очі одної ікони Святого Миколая дивилися на мене не зважаючи з якої сторони я заходив. Це характеристика іконографії що не так глядач дивиться на ікону як ікона спостерігає глядача. Ікони покровителя нехрещених дітей Святого Юстиніана робили велике духовне вражіння та дали зрозуміння Християнського родинного занепокоєння.

Очевидно, що знайдені або закуплені на базарах ікони підлягали серйозній реставрації. На Інтернетові сторінці Музею написано:

“Всі експонати музею – це ікони-сироти, колись викинуті з домівок і дивом врятовані в часи войовничого атеїзму від знищення. Тепер, нарешті, вони знайшли собі притулок і повернулися до людей. Багато експонатів зберігають на собі відбиток тих сумних часів, коли віра переслідувалася. Серед них – скульптура Архістратига Михаїла з простреленими грудьми, ікони з виколотими очима, скриня, зроблена з обезголовлених образів, віконниці з розпиляної навпіл ікони. Деякі ікони були витягнуті з полум’я. Ця колекція уособлює світогляд тисяч українських сімей з усіх куточків України та його еволюцію протягом століть. Вона дозволяє нам зазирнути у минуле, доторкнутися до душі своїх предків, відчути як вони жили, про що мріяли, на що сподівалися. Кожен з цих образів через століття випромінює безмежну любов до України та її людей, тепло і терпіння, милосердя й віру в силу українського народу.”

Тисячі ікон переважно з ХУІІ по ХХ століття висять уже на стінах музею одна біля, над і під другою, густо експоновані, а другі тисячі ще чекають оновлення. Разом їх в околиці п’ять тисяч. Переважно ікони не канонічні, тобто вони відзеркалюють почуття на обличчі, не є однорідними, деякі написані майстрами, другі просто народом. Продовжує пояснювати пані Ольга, що на відміну від професійних художників, народні майстри у своїй творчості керувалися не усталеними канонами, а власними, народними уявленнями про невидимий, духовний світ. У кожному регіоні України народний іконопис мав свої особливості, свою кольорову гамму та оздоблення. Всі ікони відрізнялися від канонічної візантійської традиції тим, що образи на них були живими, людськими, з емоціями на обличчях. Ісус зображувався здоровим веселим хлопчиком, Марія – рум’яною пишногрудою жінкою. Кожен святий мав свої людські риси та особливості. Але, в залежності від регіону, «людські риси» народних ікон сильно змінювалися, намагаючись максимально наблизитись до реальних. Так, наприклад, на Гуцульщині нерідким було зображення Ісуса та святих у гуцульському вбранні.

Поруч з виставленими іконами також виставлене різне домашнє приладдя: ляльки, колиски, праски, пральки, начиння. Поруч в окремій кімнаті знаходиться навіть старовинне друкарське приладдя монахів Печерської Лаври яке є символічно функціональним, а також унікальні старовинні фотографії, колекцію старовинних географічних карт у Трапезній залі, старовинні дерев’яні скульптури, антикварні люстри, картини та меблі. Всі експонати є оригінальними.

Я мав особливе щастя бо моїм екскурсоводом була сама пані доктор професор Ольга Богомолець яка мене до речі запросила до “Замку Радомисль”. Так само як з захопленням я сприймав експонати, з великим подивом я слухав тлумачення пані Богомолець. Вона оповідала не тільки як попала дана ікона, але звідки, стиль, її духовне значіння, символіку, тощо.

Я довідався окремо, що Ольга Богомолець, перша ввела в науковий обіг термін «домашня ікона», організовує виставки своєї колекції, виступає з лекціями про забуте культурне явище. Пані Ольга підкреслила, що існування усього музейного комплексу спрямоване на те, щоб люди могли повернутися до втраченого минулого, зрозуміти помилки й змінити на краще своє майбутнє.