Скульптура «Геометрія творення». В’ячеслав Одарченко. Фото Юрка Пошивайла
Глина зберігає більше, ніж форму. У ній залишаються дотик руки, сміливість задуму, час і енергія людини, яка вдихнула в неї образ. Завершення Міжнародної грантової премії Говорунів – 2026 – це не крапка в проєкті, а момент, коли авторські задуми набули матеріального втілення й увійшли в простір Національного музею-заповідника українського гончарства.
В’ячеслав Одарченко під час створення скульптури «Геометрія творення». Фото Тараса Пошивайла
Меценатська ініціатива Олесі Говорун, започаткована на підтримку сучасних українських керамістів, цього року зібрала в Опішному трьох мистців із Полтавщини – Андрія Бібка (Миргород), Яну Куценко (Опішне) та В’ячеслава Одарченка (Воскобійники). Для кожного з них премія стала можливістю здійснити задум, що вимагав не лише професійної майстерності, а й сміливості мислити масштабно. Результатом стали три п’ятиметрові скульптури, кожна зі своєю історією, пластичною мовою та художнім прочитанням української традиції.
Скульптура «Козак Мамай». Андрій Бібко. Фото Юрка Пошивайла.
П’ять метрів для кераміста – це вже інший масштаб мислення. Тут недостатньо просто збільшити звичну форму: потрібно відчути її взаємодію з простором, передбачити поведінку матеріалу, витримати складний технологічний процес і водночас не втратити авторський задум. Для всіх трьох учасників це був перший досвід створення монументальної композиції такої висоти – і саме тому премія стала не лише можливістю реалізувати власну ідею, а й своєрідним професійним викликом.
Андрій Бібко під час створення скульптури «Козак Мамай». Фото Тараса Пошивайла
Для В’ячеслава Одарченка таким висловлюванням стала «Геометрія творення» – п’ятиметрова глиняна колона про те, звідки народжується мистецтво. Її можна читати як рух від безмежного до конкретного: від світу форм, кольорів і можливостей – до орнаменту, композиції, завершеного твору. Але водночас це своєрідний автопортрет самого процесу творчості: ідея ще не має остаточної форми, вона шукає себе, змінюється, поєднується з іншими образами – і зрештою матеріалізується.
Скульптура «Пісня з дитинства». Яна Куценко. Фото Юрка Пошивайла
Відтепер «Геометрія творення» продовжує цей діалог уже в просторі Музею-садиби художниці-керамістки Наталі Кормелюк (Музей кераміки української діаспори), де сам твір стає частиною історії місця.
В іншому напрямку рухається кераміст Андрій Бібко, звертаючись до образу, який українське мистецтво знає століттями, – Козака Мамая.
Та художник не прагнув просто відтворити знайомий символ. Його завданням стало побачити Мамая по-новому, віднайти для нього сучасну художню мову.
Козак Мамай тепер живе у музейному просторі «Гігантоманії» – там, де масштаб сам стає частиною художньої мови. Поруч із іншими монументальними творами він уже не просто впізнаваний образ із нашої культурної пам’яті, а її сучасне прочитання, створене сьогоднішнім мистцем.
А для Яни Куценко все почалося значно менше – з дитячої іграшки. Коник, поєднаний із пташкою, повернувся у творчість художниці вже не як проста згадка про дитинство, а як образ пам’яті, тепла й першого дотику до глини. Силует коня переходить у дерево – символ життя, продовження та міцного коріння.
«Своєю роботою я хочу передати тепло опішнянської іграшки», – говорить авторка.
І в цьому творі особливо виразно прочитується сама природа традиції: вона не стоїть на місці. Вона має коріння, але росте далі, змінюється, набуває нових форм і знаходить нових авторів.
Тож символічно, що композиція Яни Куценко оселилася саме на подвір’ї Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко – талановитої майстрині, чиє ім’я нерозривно пов’язане з українською глиняною іграшкою. Тут традиційний образ отримав своєрідне продовження: те, що колись народжувалося в руках Селюченко, сьогодні знову оживає в глині – вже в іншому авторському прочитанні й іншому масштабі.
Яна Куценко під час презентації скульптури «Пісня з дитинства». Фото Юрка Пошивайла
Три твори – і три різні розмови про українське мистецтво: про те, як народжується творчість, як традиційний символ може отримати нове життя і про те, як пам’ять дитинства здатна перетворитися на сучасний мистецький твір.
А разом вони говорять про значно більше – про живучість української гончарної традиції. Адже традиція – це не застигла форма, яку потрібно лише берегти. Це те, що продовжує жити доти, доки знаходить нові руки, нові думки й нові способи бути почутою.
Саме такою і є філософія Міжнародної грантової премії Говорунів. Її цінність – не лише у фінансовій підтримці мистців. Меценатство тут перетворилося на мистецтво. А мистецтво – на спадок, який залишився в просторі.
Премія завершилася. Робочі процеси, пошуки, експерименти й години напруженої праці залишилися позаду. Та створені твори лише починають своє життя.
Відтепер їх читатимуть відвідувачі, фотографуватимуть, обходитимуть довкола, розглядатимуть деталі, сперечатимуться про значення й, можливо, колись приходитимуть до них уже з власними спогадами. Бо справжній мистецький твір починає жити не тоді, коли його завершено. Він починає жити тоді, коли в нього з’являється глядач.
Тож запрошуємо до Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному – побачити, як сьогодні українська глина говорить про минуле, сучасність і майбутнє.
Світлана Пругло,
завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства
