Валерій Степаненко
Про злободенність екранізації історичного бестселера „Чорний ворон (Залишенець)” Василя Шкляра писав вперше в 2014 році, коли були ще свіжими враження після його прочитання. Особливо якщо брати до уваги, що роман було написано на базі реальних історичних подій і персонажів.
Cьогодні, 5 грудня 2019 року, мав нагоду переглянути довгоочікуваний фільм, що нарешті вийшов на широкі екрани. Кінокартину було знято студією „1+1 Медіа” за підтримки Міністерства культури. Бюджет фільму складає близько $1 млн. Режисер – Тарас Ткаченко. Генеральний продюсер – Олександр Ткаченко. В ролях – Тарас Цимбалюк (головна роль), Андрій Мостренко, Павло Москаль, Ксенія Данилова, Зоряна Марченко, Наталія Сумська та інші.
На жаль, не можу стверджувати, що кінокартина – вона має радше формат телевізійного фільму – виправдала всі мої сподівання, хоч і не стала розчаруванням. Звісно, зняти епічний блокбастер за мотивами – про екранізацію не може бути й мови – різнопланового історичного роману в рамках вказаного вище бюджету було просто неможливо. Саме тому, певне, сюжет фільму досить поверхово дотичний до присутніх в самому романі сюжетних ліній, хоч буремні події завершальних років боротьби отаманів Холодного Яру з московськими зайдами відтворено переконливо. Охоплені сум’яттям, відчаєм і зневірою, отамани і їх підлеглі боролися до останнього, хоч і знали, що приречені і жодних шансів на перемогу вже не мають.
У фільмі декілька сюжетних ліній окрім, власне, боротьби з дикою більшовицькою ордою: кохання (як самовіддане, так і зраддиве), підступність і жорстокість окупантів, жертовність і самопожертва, вірність обов’язку і покарання за зраду, імператив вибору між честю і підлістю, добром і злом.
Більшість героїв фільму гине у нерівній боротьбі, решта ж, зневірившись, складає зброю в обмін на амністію окупантів. І лише одиниці – залишенці – продовжують боротьбу з ворогом до кінця, до загибелі. Обов’язок, честь, злість і ненависть до ворога дорожчі їм більше, ніж власне життя. І головний герой фільму, один з отаманів Холодного Яру на псевдо Чорний Ворон, є саме таким нескореним і, попри все, непереможним героєм, адже факт його смерті ніде і ніким не був зафіксований.
У фільмі практично відсутні масштабні батальні сцени. Певне тому, що їх зйомка потребує значних витрат, а бюджет фільму порівняно незначний. Втілений Тарасом Цимбалюком образ Чорного Ворона, як на мене, не передає всієї глибини драматизму чи й трагізму цього персонажу, інколи він занадто статичний, йому бракує емоційності і переконливості. До того ж у самому романі сам персонаж Чорного Ворона сприймається ледь не як втілення рафінованого інтелігента, а в фільмі це якось лишилася поза кадром. Як і всі перипетії його буремного, сповненого пригод життя, зокрема, й багаторазові втечі після потрапляння в лабета ворогів. У той же час образ його найближчого соратника, який вбиває за зраду рідного молодшого брата, є значно більш емоційно забарвленим. Досить вдало зіграними і переконливими є всі присутні в фільмі жіночі образи, хіба що за винятком вагітної дружини Чорного Ворона, яку ворог взяв у заручниці. Також цікавим і колоритним є епізодичний образ китайця Хотя, який воює „за їжу” – його власні слова – спочатку за окупантів, а потім, потрапивши в полон, вже за повстанців.
Не можна також не згадати про Мотронинський монастир, який надавав підтримку повстанцям, переховуючи і лікуючи поранених, а також виконуючи роль свого роду складу.
Суперечливі враження інколи справляють одяг персонажів та окремі сцени. Зокрема, коли йдеться про шинелю новопризначеного очільника місцевого ГПУ, переконаного українофоба і шовініста. Вона висить на ньому якось неорганічно, як мішок. А він, судячи з поведінки та манер, з колишніх царських офіцерів, які, як правило, приділяли значну увагу власному зовнішньому вигляду.
Закадровий текст читає сам автор історичного бестселера (тираж більше 100 тис примірників) Василь Шкляр, який був удостоєний за роман державної Шевченківської премії, хоч і відмовився прийняти її з рук колишнього президента Януковича. І це є непрямим свідченням того, що автор роману погоджується з такою версією прочитання його роману авторами фільму.
Фільм добре передає атмосферу гнітючості, безрадісності і приреченості останніх днів боротьби холодноярців за свободу.
Вони тоді програли. Останнім акордом боротьби отаманів Холодного Яру – амністія на отаманів не поширювалася – було повстання в лютому 1922 році в Лук’янівській в’язниці в Києві, де отаманів тримали в ув’язненні після підступного захоплення в полон. Тоді отаманам Холодного Яру вдалося захопити зброярню в’язниці і упродовж 4 годин чинити збройний опір. Всі загинули. Це була остання трагічна сторінка боротьби українського народу за свою свободу на початку ХХ століття.
Іще одним героєм фільму є … чорний ворон, який вже 270 безсторонньо спостерігає за подіями в Холодному Яру… Він є втіленням невмолимого і швидкоплинного часу. Все бачить, але нікому нічого не розкаже…На думку приходять слова Чорного Ворона з роману: „Тобі зозуля навесні кувала щастя, а мені вороння каркало сумне – забудь мене, забудь мене”. Але народ не забуває своїх героїв. Пам’ять про них безсмертна.
І наостанок, дуже хотілося б думати, що історичний бестселер „Чорний Ворон” Василя Шкляра буде все ж мати повноцінну екранізацію і що це буде блокбастер рівня „Хороброго серця” Мела Гібсона чи „Потопу” Єжи Гофмана.
