220 років тому:
14(2).02.1802 – у с. Богатирка на Київщині у незаможній шляхетській сім’ї народився Юзеф-Богдан Залеський, польський поет, письменник, мовознавець, перекладач, громадський діяч, один з фундаторів «української школи» в польській літературі та співець «козацького романтизму». Його мати походила з молдовської родини, прадід був запорізьким козаком. Через кілька місяців після народження померла мати і батько віддав сина на виховання родичам. Виростав у стихії казкової української природи та стародавнього українського фольклору, що згодом сформувало його літературні смаки і стиль. З 1812 навчався у школі в Умані, де заприятелював з Северином Ґощинським та Михайлом Грабовським. Вищу освіту здобув в Імператорському Варшавському університеті. Учасник Листопадового польського протимосковського повстання (1830-1831), нагороджений хрестом «Віртуті Мілітарі», після поразки повстання емігрував до Франції. В Парижі активний учасник польської діаспори, приятель Адама Міцкевича. У 1860 співтворець поетичної групи «За-Го-Гра» (Залеський–Ґощинський–Грабовський), яка творила на основі українських культурних надбань та істотно відрізнялась від творчости решти польських письменників. В останні роки життя мав намір прийняти монарший постриг.
Творчість письменника переповнена мотивами запозиченими з українського фольклору, а також велетенською кількістю українізмів. Творив переважно у формі козацьких дум, які укладав на музику українських дум та переспівів українських народних пісень. Зокрема козацькій тематиці присвятив 10 дум, 3 рапсодії, низку поезій та історичних пісень. Натхненником і прикладом для наслідування для поета була постать давнього українського співця Бояна. Творчість Залеського прихильно сприйняв Тарас Шевченко і це зацікавлення Україною стало основою листування між обома поетами. На смерть Кобзаря польський поет відгукнувся віршем – «Тарасова могила». Популяризував творчість Б. Залеського також Іван Франко, який назвав його «найбільш українським поетом у польській літературі». Помер у містечку Вільпре біля Парижа 1886.
Z torbanem wyrósł ja, Dniepr, Iwanhora,
Chata gdzieś w gaju starego znachora,
Widzą – och! jakbym pożegna! Je wczora:
Spiewaloż ptastwo tam – byle dzień biały;
I znów dziewczęta z majdanu śpiewały;
To znowu męski głos wojennej chwały
W cześć atamanów mąciły się społem
W pieśń jedną żywą! I pieśń tę połknąłem.
(«Żywa pieśń»)
Milsza koniu, ziemia nasza
Niżli piaski tu Mazowsza,
Oczakowska lepsza pasza,
I dnieprowa woda zdrowsza.
Nuże! Znowu będzie w Siczy
Pełno łupów i zdobyczy!
«Та козацька традиція українського люду зазвичай була для польських поетів, як підкреслював Грабовський, традиційно рідною, домашньою, часто сімейною. З козаками і людом вони були пов’язані у різний спосіб від самого дитинства (середовище і родинне оточення). Поети, родом з України, будували свою національну літературу із місцевого мовного і фольклорного матеріалу, з історичних козацьких дум […]. Іншого культурного джерела, з якого вони могли б черпати підтвердження своєї «інакшості», не знали. Вони відчували себе поетами, витвореними культурою рідної землі». Станіслав Маковський, польський літературознавець.
