90 років тому:
11.06.1935 – у Києві народився Володимир Комашков, журналіст, поет, шістдесятник. Від народження прізвище було «Комашко», а вже при вступі до університету було трансформовано на «Комашков». Навчався на музичному відділенні Суворовського училища по класу гобою. Після служби в армії виїхав до Братська Іркутської области (Московія). Одружився з москвичкою Валентиною Шмековою, в подружжя народилися дві доньки. 1960 сім’я переїхала до Вишгорода. Працював водієм самоскида на будівництві Київської ГЕС. Писав вірші, які поширювалися рукописно. Став членом літературної студії, слухав лекції з історії Михайла Брайчевського, приходив на зустрічі з Іваном Світличним, Аллою Горською. 1963 на будівництві познайомився з В’ячеславом Чорноволом, що визначило його подальший життєвий шлях як борця за українську ідею. 1963 поступив на вечірнє відділення російської філології Київського університету. Один із організаторів підпільної друкарні, яка тиражувала твори, що не могли здолати радянську цензуру. Потрапив у поле зору КГБ, його викликали на допити, а 1969 перед захистом диплому виключили з університету «за поведінку, несумісну за званням радянського студента». Щоби прогодувати сім’ю змушений був вирушати на заробітки на Сахалін, Камчатку, Забайкалля. Продовжував творити «в шухляду» патріотичні поезії. В одному з віршів «Завчасна радість» (1967) пророчо передбачив сумні наслідки будівництва Чорнобильської АЕС:
А як рвоне? Тоді не до добра
Не вистачить ніякого Дніпра
Залити жах новітнього содому
Бо атом не питатиме, хто ми:
Чи мудрі, чи дурні, чи дуже хитрі…
Рвоне! І не залишиться ні титли,
І навіть не залишиться й пітьми.
У 1987 був ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС внаслідок чого став інвалідом. Наприкінці 1980-х активний учасник процесів національного відродження: співорганізатор Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, «Просвіти» та Народного Руху України у Вишгороді, член міськвиконкому. З друзями власним коштом збудував каплицю УАПЦ (вночі була підпалена), сприяв створенню краєзнавчого музею, будівництву пам’ятника Тарасу Шевченку у Вишгороді. Помер у м. Вишгород 1997.
З вірша про протест українських патріотів проти русифікації біля пам’ятника Т. Шевченка у Києві 22 травня 1964:
Які поважні, які уважні
твої нащадки до тебе стали.
То ж навіть справжні, а не “бумажні”
кладуть віночки на п’єдестали.
І сходять нишком по стертих плитах
в сім’ю велику, і вольну, й нову,
і чути пісню несамовиту
все про Вкраїну, про рідну мову,
усе про волю, усе про долю,
про ті тополі, обдерті й голі,
що можуть впасти навіть без болю,
навіть без крику у темнім полі.
Ти чуєш, Батьку, свою дитину?
Ото ж не вмерла іще під тином,
ото ж приходить, хоча й потаєм,
немов боїться, що хтось спитає:-
“Чого ти, пісне, б’єшся у тузі
в байдужі склепи німого міста,
де навіть листя стирчить в напрузі,
неначе вуха у кадебіста.
Чого ти, пісне, безсило скиглиш,
неначе плачеш, неначе стогнеш,
невже і ти свою долю схилиш
за крихту хліба з чужого столу?
Невже… То краще ото під тином..”
Але залишмо свої турботи.
То взяли, Батьку, твою дитину
сьогодні просто… для культроботи.
