190 років тому:
30(18).01.1834 (в літературі також 18(6).1834) – у с. Махнівка на Вінниччині в незаможній шляхетській сім’ї народився Володимир Антонович, історик, археолог, етнограф, археограф. Батько був угорським повстанцем, мати належала до польської шляхти Наддніпрянщини, проте сформований в українському середовищі ідентифікував себе українцем. Навчався у Рішельєвському ліцеї в Одесі (1844-1848), 2-й Одеській гімназії (1848-1850), за наполяганням матері на медичному факультеті (1850-1855), відтак на історико-філологічному факультеті (1856-1860) Київського університету.
У студентські роки член «Тройницької спілки» – таємної організації польської молоді, яка приготовлялася до антимосковського повстання. Проте на ґрунті усвідомлення свого українства та обов’язку перед українським народом ідейно розійшовся з друзями поляками й став одним з лідерів «хлопоманського» руху, співорганізатор «Київської (Старої) громади» (1861). Щоби пізнати народ на літніх канікулах із товаришами подорожував українськими землями, долучався до відкриття недільних шкіл для народу. В статті «Моя исповедь» (1862, журнал «Основа»), відповідаючи на закиди польського публіциста Зенона Фіша (пс. Падалиця) в зраді, Антонович зокрема ствердив, що після численних і безуспішних спроб достукатись до свідомості та совісті польської шляхти про справедливе ставлення до українського народу «залишилося або зректися своєї совісті, або покинути наше суспільство; я вибрав останнє, і покладаю надію, що працею та любов’ю зроблю, що українці коли-небудь визнають мене за сина свого народу через те, що я готовий поділити з ним…».
Вчитель 1-ї київської гімназії (1861) та Київського кадетського корпусу (1862-1865). Секретар (з 1863) та головний редактор (1864-1880) «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» при канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторства. За час роботи в комісії відредагував та видав 9 томів «Архива Юго-Западной России». 1870 захистив магістерську дисертацію та призначений доцентом кафедри російської історії Київського університету, 1878 після захисту докторської дисертації професор університету (до 1890), декан історико-філологічного факультету (1880-1883). Член (1873-1876) та голова (1875-1876) Південно-західного відділу Російського географічного товариства, дійсний член Московського археологічного товариства (з 1874), Імператорського одеського товариства історії та старожитностей, Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії, Київського юридичного товариства (відділ звичаєвого права), Львівського археологічного товариства (з 1874), член-кореспондент Петербурзької АН (1901) та інших. Співзасновник і голова (1881-1887) товариства Нестора-Літописця, журналу «Киевская старина» (1882), учасник та співорганізатор численних археологічних з’їздів. Разом з Олександром Кониським заснував всеукраїнську політичну організацію (1897), до якої у 1901 приєдналася київська «Громада» (у 1904 організація трансформувалася в Українську демократичну партію).
Автор більше 300 наукових праць з історії, археології та етнографії України. Провідною темою досліджень були події періоду козаччини та українсько-польські стосунки. За оцінкою його учня Михайла Грушевського праці Антоновича написані як звинувачення тодішньому польському уряду і зокрема шляхті за поневолення сусідніх народів. Зважаючи на українофобську політику Московитської імперії та системні утиски всього українського намагався не торкатися українсько-московитських взаємин. Хоча під його засуд держав, які стримували вільний розвиток суспільств автоматично підпадала й Московія. Вчений добре розумів імперську сутність Московії і її небезпеку для України тому й застерігав: «Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий… Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу – це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури» (1891). А на загал в обстоюванні суверенних прав української нації бував доволі різким та непримиренним – у лондонському журналі «Колокол» він зокрема написав: «Нехай ні росіяни ні поляки не вважають за свої ті землі, які заселені нашим народом». Згідно оцінки сучасного українського історика Михайла Брайчевського Антонович вивів українську історичну науку на європейський рівень, він «не озирався на російську і польську літератури, він був перший справжній європеєць у вітчизняній історіографії, що підніс її над тим провінціалізмом, в якому вона потерпала досі».
Послідовно обстоював історичну істину, що українці є окремим давнім і самодостатнім народом, а не «південною гілкою єдиного руського народу». Саме він запровадив термін «Україна-Русь». Велетенською заслугою Антоновича є створення київської школи істориків, з якої вийшло близько 40 докторів наук (Д. Багалій, П. Голубовський, М. Грушевський, М. Довнар-Запольський та ін.). Значною мірою спричинився вчений і до переїзду М. Грушевського до Львова та посилення діяльности там незалежного українського наукового осередку. Також був фундатором української археології як науки, розробив методику здійснення археологічних розкопок та започаткував традицію історичних реконструкцій на основі поєднання археологічних, писемних і антропологічних матеріалів. Помітний вклад вченого в царинах етнографії і нумізматики. В громадсько-політичній ділянці першочерговим завданням інтелігенції вважав просвітницьку працю задля еволюційного зросту свідомости народу. Трагедію української нації вбачав у невисокому рівні культурного й політичного виховання українського суспільства та браку української інтелігенції. При цьому культура в його розумінні була основою всякого подальшого розвитку – політичну працю без культурних підвалин розцінював як замок зведений на піску (саме так: наскільки важливою є ця істина для сучасного «прикольного» політикуму України).
В побуті був скромною та невибагливою людиною, не цурався «непрестижної» праці – сам замітав перед своїм будинком. В першому шлюбі одружений з Варварою Міхельс (двоюрідна сестра Павла Чубинського), другою дружиною стала його студентка Катерина Мельник; діти – Іван, Дмитро, Галина, Ірина. Помер у Києві 1908.
