80 років тому:
8-10.02.1942 – у Пинську, нині Берестейська область в Білорусії відбувся Собор православного духовенства на якому відновлена Українська Автокефальна Православна Церква. Очолили Собор архиєпископи Полікарп Сікорський та Олександр Іноземців.
Після поразки української революції в підрадянській Україні УАПЦ була організаційно та фізично знищена органами держбезпеки. На західноукраїнських та західнобілоруських землях окупованих Польщею залишилось понад 4 мільйонів православних, з яких майже 2,7 мільйонів українців. У 1922 Православну Церкву в Речі Посполитій очолив Варшавський митрополит Георгій Ярошевський, якого московський патріарх Тихон, за згодою польського уряду, призначив екзархом, а самій Церкві надав автономію, але водночас застеріг її канонічну залежність від Москви. Однак організаційне підпорядкування Московській Церкві не входило в розрахунки Польщі, через це за сприяння польської влади митрополит Георгій 14-16.06.1922 скликав Собор єпископів, який ухвалив не визнавати юрисдикції Московського патріархату, а Вселенський Патріарх Григорій VІІ 13.11.1924 надав томос Православній Церкві Польщі (ПЦП) про відтворення Києво-Руської (Української) Митрополії як Автокефальної Церкви. Томос визнали усі православні помісні церкви за винятком Московитської Православної Церкви (РПЦ). Після поділу Польщі у 1939 між більшовиками та німцями більшість парафій і вірних ПЦП опинились на західноукраїнських та західнобілоруських землях. Відразу Московія, в тандемі РПЦ з НКВС, заходилась до «навернення заблуканих овечок» і п’ятьох ієрархів ПЦП, що опинились в СРСР «запросили» до Москви скласти заяву вірності Московській патріархії. Зокрема Волинський єпископ Олексій Громадський «забажав приєднатися» до РПЦ після майже річного ув’язнення в застінках НКВС. Проте двоє – Полікарп Сікорський та Олександр Іноземців таки мали сміливість відмовитись визнати зверхність РПЦ. Таким чином за «перших більшовиків» та після окупації цих земель Німеччиною тут діяли дві православні церкви: ПЦП та «Автономна» на чолі з архиєпископом Олексієм Громадським, що визнавала зверхність і підпорядковувалася РПЦ. Щоби подолати цей нездоровий стан в православному середовищі митрополит ПЦП Діонісій Валединський впродовж другої половини 1941 докладав зусиль для подолання цього розколу, проте несподівано за підпорядкованих Москві «автономістів» заступилась німецька окупаційна влада, якій залежало не допустити об’єднання українців в потужній релігійній спільноті. Та попри неприхильне ставлення німецької влади митрополит Діонісій докладав усіх можливих зусиль для створення і розбудови Православної Церкви в Україні на підставі томосу 1924. Декретами митрополита відновлено чотири українські єпархії – Поліську, Луцьку, Кременецьку та Житомирську. У вересні 1941 у Києві створено Всеукраїнську православну церковну раду, яка домоглася відкриття Володимирського собору. Проте не без сприяння німецької влади більшість парафій і всі діючі монастирі приєднались до Автономної Церкви. 24.12.1941 Діонісій затвердив єпископа Полікарпа Сікорського адміністратором «Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України» з піднесенням до гідности архиєпископа. Але вже наприкінці 1941 гітлерівці почали системне винищення будь-яких проявів самостійного українського політичного, культурного та релігійного життя. Закривались українські інституції, преса, в Бабиному Яру тривали масові розстріли українських націоналістів та культурних діячів. У лютому 1942 заборонена діяльність Всеукраїнської православної церковної ради. В таких непростих умовах довелось відновлюватись УАПЦ, яка через виразно Український національний та патріотичний характер, як виглядає, для німецької влади була більш небезпечною, ніж промосковська Автономна Церква. При цьому на велетенській звільненій від більшовиків території України діяло тільки два українських автокефальних єпископа (Автономна Церква мала на той час 16 єпископів) – німецька окупаційна влада не дозволяла приїхати в Україну митрополиту Діонісію чи єпископам з інших територій. Оскільки питання єпископських хіротоній вимагало негайної розв’язки архиєпископ Полікарп Сікорський при співучасті архиєпископа Олександра Іноземціва в лютому 1942 у Пинську провели церковний Собор, на якому висвячено у єпископський сан трьох кандидатів: 8 лютого – на єпископа Берестейського архимандрит Юрій Коренастов, 9 лютого – на єпископа Чигиринського архимандрит Никанор Абрамович, 10 лютого – на єпископа Уманського архимандрит Ігор Губа. Архиєпископи Олександр і Полікарп були піднесені до гідности митрополитів. Собор проголосив правонаступність УАПЦ створеної у 1921, ухвалив визнати канонічність свячень і приймати вцілілих священників УАПЦ митрополита Василя Липківського, встановив українську мову богослужінь. Собор фактично започаткував існування другої УАПЦ, хоч формально вона ще залишалась у складі Автокефальної Православної Церкви Польщі. Для українського православ’я важливість Собору 1942 полягала в тому, що тепер УАПЦ відновлена і наступні єпископські свячення відбулись за участі єпископів канонічність єпископських хіротоній яких визнавалась іншими православними церквами світу.
