40 років тому:
4.09.1985 – в карцері табору ВС-389/36-1 біля с. Кучино Пермської области в Московії загинув Василь Стус, поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, один з найактивніших учасників руху шістдесятників, політв’язень (12 років радянських тюрем), посмертно Герой України.
Усе його недовге життя стало символом невмирущости української ідеї, незнищенности української нації. Народжений на Вінничині в часи розгулу більшовицького терору, політично й морально сформований на Донеччині в повоєнні роки, коли все, що мало хоч найменший відбиток українства оголошувалося «антирадянським», «антинародним» і жорстоко переслідувалося, він усе ж не став яничаром-потурнаком, але до останнього подиху залишався вірним сином України. Дивним і незбагненним феноменом сьогодні видається те, що в ті часи тотального панування комуністичної та атеїстичної ідеології могла зродитися й заявити про себе на весь світ людина, для якої єдиною метою життя, що їй підпорядковувались усі вчинки, помисли й поривання були БОГ і УКРАЇНА.
Василь Стус народився 6 січня 1938 р. на Вінниччині. Дитинство і юнацькі роки минули на Донбасі, де закінчив філологічний факультет Донецького педагогічного інституту за спеціальністю «викладач української мови та літератури». Дорога в життя відкривалася перед ним не надто райдужною перспективою – кар’єра провінційного вчителя «непрестижного» предмету або газетяра «сіренької» радянської газетки.
1963 р. Стус вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР за спеціальністю «теорія літератури». Проте невдовзі, 20 вересня 1965 р., його було відраховано з аспірантури за «систематичне порушення трудової дисципліни». Справжньою причиною стали: виступ Василя Стуса 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» з протестом проти арештів української інтелігенції, участь на вечорі пам’яти Тараса Шевченка, забороненому партійними функціонерами, і назагал незалежний і правдолюбний характер Василя, що на той час розцінювалося як злочинне «порушення норм трудової дисципліни». Із цього моменту для нього завершилося спокійне життя непримітного радянського обивателя і розпочався важкий тернистий шлях українського поета. Працював будівельником, кочегаром, співробітником Центрального державного історичного архіву, звідки його згодом звільнили – формально «за власним бажанням».
На Різдвяні свята 1972 року розпочалася нова хвиля арештів серед української інтелігенції, під яку потрапив і Василь Стус. Його обидві поетичні збірки було кваліфіковано як «антирадянську пропаганду». За цей «злочин» поета засуджено до 5 років ув’язнення та 3 років заслання. Проте навіть у нелюдських умовах Мордовського табору Стус продовжував творити – нові поезії ввійшли до збірки «Палімпсести».
Немов галузка, що пробивається крізь асфальт до сонця, талант Василя Стуса могутньою хвилею виривався назовні й здобував визнання у світі. У 1978 році його прийняли до РЕN-клубу. У серпні 1979 року, виснажений і важко хворий, Стус повернувся до Києва і, попри небезпеку, вступив до Української Гельсинської групи. Та «всевидюще» КДБ не дарма платило своїм нишпоркам. Стус не пробув на волі й року. У жовтні 1979 року за ним встановили адміністративний нагляд, а 14 травня 1980 року – вдруге заарештували. Цього разу «злочин» поета оцінили в 10 років ув’язнення в таборі особливого режиму та 5 років заслання. У таборі Василь Стус вважався одним із «найнебезпечніших злочинців». Постійні обшуки й вилучення віршів, знущання над людською гідністю, карцер за найменші порушення табірного режиму – усе це було спрямоване на те, щоб фізично і морально розчавити поета, знищити його як особистість. І хоч дух Стуса залишався незламним, та не витримало тіло і в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в холодному, брудному карцері обірвалося життя великого поета і великого мученика. Мов пророкуючи свою долю, він писав: «усім нам смерть судилася зарання».
Допустом Господа було припинено земні муки Василя, але навіть після смерти кати продовжували знущатися над ним: перенести тіло поета на Батьківщину заборонили оскільки він «не відбув терміну покарання». Лише з початком розпаду радянської імперії стало можливим повернути його прах українській землі. 17-19 вересня 1989 року до Києва перевезли тлінні останки Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.
А в ніч з 22 на 23 лютого 1990 року могилу Василя Стуса було сплюндровано. Що ж – хай глумиться кат, хай насміхається, дарма: Господньої кари оминути ще не вдалося нікому.
