«Зло можна подолати, з ним треба боротися… Заперечення більшовизму для мене форма існування». В. Марченко.
40 років тому:
7.10.1984 – у тюремній лікарні м. Ленінград, нині Петербург помер Валерій Марченко, літературознавець, сходознавець, перекладач, журналіст, публіцист, правозахисник, член Української Гельсінської групи (1983), член європейського ПЕН-клубу, жертва московсько-комуністичного окупаційного режиму. По матері онук історика та першого ректора радянського періоду Львівського університету Михайла Марченка. Мати Ніна Смужаниця (прізвище за другим шлюбом) відомий педагог. Після народження Валерій отримав прізвище батька – Умрилов, у 1972 взяв прізвище діда.
Закінчив філологічний факультет Київського університету (1970), одночасно вивчав тюркські мови в Бакинському університеті (1967-1970). Від 1970 працівник редакції газети «Літературна Україна»; автор перекладів із азербайджанської та польської мов, близько 100 публікацій. За сумісництвом викладав українську мову та літературу в київській середній школі. Через відмову співпрацювати з КДБ та за «антирадянську» діяльність потрапив під нагляд. Відкрито виступав із засудженням русифікації і дискримінації української літератури, мистецтва та кіно, писав про Голодомор, таврував «продажних письменників» і загалом радянську літературу за прославу нею «комуністичної ортодоксії» й оспівування «рабського труда уярмленого бидла на зграю політиканів, які погрузли в пияцтві і розпусті», піднімав питання порушення національних і громадянських прав людини в СРСР. Заарештований 25 червня 1973 і засуджений на 6 років колонії суворого режиму та 2 роки заслання. У пермському таборі № 35 познайомився із Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими правозахисниками. В ув’язненні писав публіцистичні нариси про жахливі умови утримання політв’язнів, воїнів УПА, що карались ще від сталінських часів. Також перекладав твори англійських письменників, які звісно вилучали. У колонії з усіма співкамерниками, не залежно від національности, спілкувався тільки українською мовою. Незважаючи на важке захворювання нирок (хронічний гломерулонефрит) відмовився писати покаяння за звільнення з ув’язнення. На думку Семена Глузмана покарання Валерію Марченку було неадекватним. Він не належав до жодних нелегальних структур, не знайомий із самвидавом, не контактував з відомими для КДБ правозахисниками та дисидентами і в Москві за подібні переконання та дії найбільше тягали б до органів для «профілактичних бесід». Проте в Україні будь-які спроби незалежного мислення придушувалися в зародку.
Після відбуття терміну ув’язнення та заслання мешкав у Києві, з великими труднощами влаштувався сторожем. Перекладав з англійської, писав публіцистичні статті, розсилав протести із засудженням тоталітарної комуністичної системи. Виступив із різким осудом постанови колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29.06.1983); статтю про «свіженький валуєвський указ» зумів передати за кордон. В цей період захворювання нирок прогресувало і лікар попередив Марченка, що в ув’язненні він приречений на смерть, проте Марченко не міг погодитися на компроміс із совістю та прогнутися перед режимом. 21 жовтня 1983 заарештований вдруге. Справа слухалася в Київському міському суді під головуванням Григорія Зубця 13-14 березня 1984. Підсудний Марченко винним себе не визнав, заявив, що більшість свідків є працівниками КДБ, медичні працівники мають низьку кваліфікацію, адвокат виступає не захисником, але обвинувачувачем. В останньому слові ствердив, що вірить в Бога, завжди намагався робити людям добро, а «держава мільйон разів завинила перед громадянами» і він протестуватиме проти цього до кінця свого життя. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений до 10 років табору особливо суворого режиму та 5 років заслання. Увесь час на суді йому було погано, стояти міг, лише спираючися на бар’єр, і присуджений термін фактично був смертним вироком. Після оголошення вироку Марченко іронічно промовив, що «могли дати й менше, я стільки не проживу».
У важких умовах впродовж 55 днів етапований у селище Кучино в Пермській области. На вимогу світової спільноти Валерія перевели в тюремну лікарню у м. Перм, а пізніше в Ленінград. Медики з МВС СРСР рекомендували звільнити з ув’язнення як невиліковно хворого, проте КДБ не дав дозволу і невдовзі Марченко помер. Внаслідок наполегливості матері та тиску Заходу, в порушення відомчих інструкцій, тіло віддали матері. Похований у с. Гатне Києво-Святошинського району Київської области в одній могилі з прахом діда Михайла. Народився у Києві 1947.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» 1-го ступеня (2006). У 1991 реабілітований, документ про реабілітацію надіслав матері суддя Зубець, який засудив її сина на смерть. І як на глум цей же Григорій Зубець у 2017 був нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня.
З останнього слова Валерія Марченка на суді (13.03.1984): «Коли я вступив до університету, я дізнався, що 5 мільйонів українців добровільно відмовляються від рідної мови, від тієї краси та багатства, що отримує кожна людина від народження. До цих 5 млн належите також і ви, громадяни суддя, прокурор та адвокат. З приводу такого неприродного явища – чому українці на своїй землі втрачають зв’язок з рідною мовою, я написав у 1973 році дві статті – ”3а параваном ідейности” та ’’Київський діялог”, яким не довелося побачити світу і яких ніхто не встиг прочитати. За них мене Київський обласний суд покарав на 8 років позбавлення волі.
Виявляється, Україна – єдина країна, що входить до складу ООН, висилає своїх в’язнів за межі своєї території. Перебуваючи в Пермських радянських концтаборах, я зіткнувся з брехнею та беззаконням.
Як людина вільна, тобто що вважає себе вільною, де і в яких умовах вона не перебувала б, я не міг мовчати і писав про те. За це мене зараз судять. Я проти брехні і облуди, беззаконня і фальшу. Я за вільну розкуту думку, я захищаю гідність людини, відстоюючи високі моральні принципи, як християнин, керуюся Божими заповідями. Мені, як громадянинові і чоловіку, соромно за мою країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги. За всю історію існування держав не було таких ганебних фактів.
В моїй смерті в умовах табору будете винні ви, громадянин суддя».
З вітальної листівки Валерія Марченка матері з нагоди її 50-річчя: «Люба матусю! Ти – мій безцінний скарб, світло, що розсіює гнітючу темноту, МАТЕРІЯ добра, яку викликаю в уяві завжди, коли мені сумно чи боляче. Відчувати твої страждання (а я відчуваю їх, навіть якби ти надсилала чистий папір) і бути неспроможним нічим зарадити – синівський тягар не з найлегших. Але я вірю в нашу тріумфальну зустріч. Тому в День народження бажаю витримки, здоров’я і незгасності Твого оптимізму! Син».
З листа Валерія Марченка дідові Михайлу Марченку з пермського концтабору (1975): «Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору – свідомість, що ярмо – нестерпне. Треба мені було самому потовктися до кам’яної стіни, відчути біль удару, щоб зрозуміти: зло таки можна подолати, з ним можна й треба боротися… Заперечення більшовизму для мене не відкриття, а форма існування. Й не мовчазною пасивністю треба йому протиставитися…».
