90 років тому:
17.06.1934 – президент Польщі Ігнацій Мосцицький підписав розпорядження про створення концентраційного табору в Березі-Картузькій (Берестейщина, нині в Західній Білорусі) як місця інтернування опонентів правлячого режиму. В стислі терміни табір облаштовано в колишньому картезіанському монастирі та відкрито вже 12 липня. Парадокс полягав у тому, що Польща, яка позиціонувалася як демократична держава, що функціонує за принципом верховенства закону та гарантує непорушність конституційних прав і свобод громадян раптом почала творити інституції в яких без вироку суду ув’язнювали людей, зазвичай на три місяці (могли бути й інші терміни), лише на підставі рішення поліції чи голови воєводства. При цьому термін ув’язнення міг бути продовжений також без ухвали суду, тепер вже за рішенням адміністрації табору і число таких «продовжень» не регламентувалося. За умовами утримання та ставленням наглядачів до в’язнів табір мало чим відрізнявся від радянських чи гітлерівських катівень, єдина хіба відмінність, що він був призначений не для вбивства людей, а для їх фізичного та психологічного зламу. Коли завершувався термін утримання в’язню, як умову звільнення, пропонувалось написати «покаянну» розписку, якщо ж той відмовлявся, то ув’язнення продовжували на наступні три місяці. Табір оточено огорожею з дротів під високою напругою, арештанти носили одяг з нашитими номерами, на ногах дерев’яне взуття, в тісні камери напаковували до 40 арештантів, цементну підлогу поливали водою, щоби в’язні не сідали, їм заборонялося розмовляти, замість імені та прізвища вони мали називати свій номер. До цього жахливе харчування (якщо це взагалі можна назвати харчами), виснажлива праця (часто безглузда) та постійні побиття, знущання і карцери. До табору кидали євреїв комуністів, радикальних польських націоналістів, зрідка кримінальників, діячів білоруського культурного руху, але найбільше в усі роки існування табору було українців. Вже на самих початках, у 1934 із 200 в’язнів у Березі-Картузькій утримувалося 120 українських націоналістів. Загалом, за різними підрахунками, до кінця існування Речі Посполитої (вересень 1939) в таборі з приблизно 7 тисяч арештантів до 5 тисяч складали українці. Багато в’язнів-українців були членами ОУН, проте чимало були всього лише громадсько-культурними діячами. Наприклад, лікар, активіст українського православ’я, культурно-освітній діяч Арсен Річинський у 1935 був відправлений до концтабору лише за те, що «є моральним авторитетом для українців». Свого часу польська «Ґазета Виборча», надрукувавши великий допис про страхіття концтабору в Березі-Картузькій, про українських в’язнів сором’язливо промимрила: «Даних стосовно українців не маємо». Коментарі, як кажуть, зайві.
