80 років тому:
17-18.03.1944 – у Кишиневі з дотриманням дипломатичного етикету (на столі виставлено румунський та український прапорці) але також в режимі секретности відбулись офіційні переговори між представниками Проводу ОУН та румунського уряду. Українську сторону репрезентували член Референтури зовнішніх зв’язків Проводу ОУН о. Іван Гриньох-«Громовий», голова ініціативного комітету зі створення УГВР Лев Шанковський-«Мартович», крайовий провідник ОУН Трансністрії Тиміш Семчишин-«Річка», представник Головного командування УПА сотник УПА Микола Дужий-«Карпенко», румунську – юридичний консультант Міністерства закордонних справ Румунії Дмітру Баранчу, начальник ССІ 6-ї румунської армії полковник Іонеску, керівник румунського розвідувального центру № 3 підполковник Пержу та невідомий майор. Можливість подібних перемовин, між дотепер ворогуючими сторонами, з’явилась лише після кардинальної зміни ситуації на східному фронті та щораз очевиднішої поразки Німеччини у війні. Провідники Румунії, намагаючись не допустити вступу Червоної армії на свої землі та врятувати державу, гарячково старались налагодити контакти на Заході з державами антигітлерівської коаліції. Проте внаслідок розмежування між альянтами сфер впливу в Європі, Румунія переходила в зону інтересів СРСР, тому керівництво західних держав уникало переговорів з румунами. Опинившись у вкрай важкій ситуації, з кінця 1943 румунські спецслужби погодились розпочали переговори з представниками українського визвольного руху. Для української сторони, попри вороже ставлення Румунії до українського національно-визвольного руху, окупацію частини етнічних українських земель, арешти членів ОУН та інтелігенції, каральні акції румунських військ на українських землях, все ж необхідність перемовин була продиктована неможливістю вести одночасну боротьбу на багатьох фронтах (німецький, московсько-більшовицький, польський, угорський, румунський). Рішеннями ІІІ Надзвичайного збору ОУН (21-25.08.1943) ухвалено усі зусилля зосередити на боротьбі проти Німеччини та СРСР, тимчасово припинивши військові дії на другорядних фронтах.
Активна підготовка до переговорів і робочі зустрічі представників українського підпілля та румунського уряду розпочалися вже від жовтня 1943. Зокрема підготовчі зустрічі відбулися в Одесі 9.12.1943 та 17-18.12.1943. Румунській стороні передано меморандум (початок січня 1944 у м. Ясси), в якому викладено попередні умови для проведення переговорів та питання для обговорення. Зокрема в ньому наголошено на необхідности ліквідації українсько-румунського фронту й налагодженні співпраці для спільної антинімецької та антибільшовицької боротьби. Для цього переговори мають вестися з уповноваженими представниками румунського уряду (а не поліції чи спецслужб) і на рівноправній основі. Також з тюрем повинні бути звільнені всі українські політичні в’язні та припинені реперсії проти підпілля ОУН і відділів УПА, румунський уряд мав змінити офіційну політику в українському питанні, визнати майбутню Українську Самостійну Соборну Державу, визнати територію Трансністрії включно з Одесою складовою Української Держави, надати культурну автономію українській національній меншині в Румунії, припинити підтримку ворожих Україні московсько-шовіністичних еміграційних політичних сил. На зустрічі в Одесі 25-26.01.1944 українських представників повідомлено, що румунський уряд принципово погодився з більшістю тез, викладених у меморандумі та санкціонував проведення переговорів з Проводом ОУН.
Вночі 6.03.1944 переговірна делегація Проводу ОУН біля с. Вільківці перейшла німецько-румунський кордон, через Чернівці та Ясси її доставлено до Кишенева та поселено в комфортному готелі. В ході офіційних переговорів 17-18.03.1944 румунська сторона погодилась поступово звільняти українських політичних в’язнів. Українські переговірники передали список на звільнення близько 4 тисяч осіб, що викликало чимале здивування румунських представників у такій поінформованости ОУН. Румуни погодилися припинити підтримку московитських білогвардійських політичних емігрантів, гарантувати національно-культурні права української меншини Північної Буковини, Бессарабії та Добруджі, таємно надавати дипломатичну (паспортами, документами, налагодження контактів із західними союзниками), фінансову та військову допомогу УПА й УНС для організації спротиву більшовицькій інтервенції, що своєю чергою здивувало українську сторону. Найважчим, яке так і не було устійнене, виявилося національно-територіальне питання. Українські переговірники вважали, що майбутній українсько-румунський кордон має розділяти етнічні території обох народів. Румунські представники від імени уряду заявили, що «Румунія зрікається всіх свої прав до «Транснітрії» і до Одеси на користь України і погоджується ці землі передати під українську адміністрацію. Цим актом ми зрікаємось земель, на яких живе 1,2 мільйона румунського населення. Ми зрікаємося наших румунських міст: Тирасполя, Григоріополя, Дубоссар й інших. Коли ж ми, для спільного нашого добра, зрікаємося румунської території і румунського населення[…] ,то ми вимагаємо від вас, щоб ви, в ім’я спільного добра, в ім’я тривалої дружби між нашими народами, зреклися також українських претензій до Північної Буковини й Бессарабії». Румуни категорично наполягали на підписанні українською делегацією декларації про зречення своїх прав на території Буковини та Бессарабії взамін за підписання договору з ОУН та УПА про співпрацю та виконання всіх вище узгоджених умов. Це дражливе для обох сторін територіальне питання поставило перемовини на межу зриву. Саме через нього протокол переговорів (який переписувався декілька разів) так і не був підписаний, однак було погоджено необхідність співпраці у військовій сфері, перебування в Бухаресті зв’язкового від ОУН, а також допомогу в налагодженні відправки через румунські дипломатичні канали посланців ОУН в нейтральні країни. В подальшому швидке просування Червоної армії на захід перервало та зробило неактуальним розвиток українсько-румунської співпраці на антибільшовицькому ґрунті. Проте для українського визвольного руху ці переговори мали фундаментальне значення, оскільки ОУН та УПА були визнані інституціями, що репрезентують усю українську націю, а сам визвольний рух став суб’єктом міжнародної політики.
