10 років тому:
22.04.2016 – у Києві померла Світлана Кириченко – правозахисниця, публіцистка. Дружина Юрія Бадзя.
Батько ще на початку війни, у 1941 році, пропав безвісти на фронті. Світлана виростала в інтелектуальному середовищі: мати – вчителька, найближчі родичі – викладачі вищих навчальних закладів. У сім’ї спілкувалися українською мовою, проте комуністична ідеологія вже поступово деформувала свідомість народу. Світлана закінчила філологічний факультет Київського університету (1957). Працювала в Інституті літератури АН УРСР, де познайомилася з Іваном Світличним, Леонідом Коваленком, Всасилем Стусом, Юрієм Бадзьом. Саме це коло знайомих значною мірою вплинуло на становлення її національних переконань. У 1964 році вийшла заміж за Юрія Бадзя; перед одруженням Юрій попередив наречену, що більше трьох років спокійного життя їй не обіцяє, бо розпочинається боротьба за Україну, а він не зможе стояти осторонь. У шлюбі народилися син і донька; названими хрещеними батьками доньки Богдани (подружжя не ідентифікувало себе віруючими) стали Василь Стус і Надія Світлична (сестра Івана Світличного).
У середині 1960-х років активно долучилася до процесів національно-культурного відродження (шістдесятництво), займалася поширенням самвидаву. 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» подружжя долучилося до публічного протесту проти політичних арештів української інтелігенції. Після цього Юрій і Світлана були звільнені з роботи в Інституті літератури.
У 1969 році влаштувалася на редакторську роботу в журналі Інституту філософії. Долучилася до колективного перекладу московитською мовою праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Під час масштабних арештів української інтелігенції у січні 1972 року звернулася з листом до першого секретаря ЦК КПУ Щербицького з вимогою повернути родині дворічного сина заарештованої Надії Світличної, якого влада «вивезла у невідомому напрямку». Відповідь влади була миттєвою – її відразу ж звільнили з Інституту філософії як «професійно непридатну».
Подружжя постійно листувалося з ув’язненими друзями, Світлана переписувала та поширювала вірші Василя Стуса. Намагалася влаштуватися на роботу, але на одному місці довго не могла затриматися – її звільняли з «невідомих» причин, а відтак міліція погрожувала судити за «дармоїдство». У 1977 році «невідомі» викрали з помешкання рукопис майже завершеної праці Юрія Бадзя «Право жити» (1400 сторінок щільно написаного тексту), присвяченої колоніальному становищу українців у СРСР. Юрій узявся до роботи заново, а Світлана ночами, про всяк випадок, дуже дрібним письмом робила копії написаного. 23 квітня 1979 року до помешкання прийшли співробітники КДБ з обшуком і вилучили 452 сторінки другого варіанта праці та зроблені копії, Юрія заарештували, а Світлану звільнили з роботи в аптекоуправлінні. Того ж року чоловіка засудили до 12 років позбавлення волі (7 років ув’язнення та 5 років заслання). Світлана написала та передала на Захід «Відкритий лист» з біографією Юрія Бадзя і анотованим викладом його праці. Лист було адресовано як світовій громадськості, так і партійному керівництву СРСР.
Подальші роки були помережані допитами, профілактичними бесідами в КДБ та обшуками, однак попри все жінка налагодила контакти з правозахисниками країн Балтії, Москви та Південного Кавказу, передавала на Захід позацензурні тексти, поширювала інформацію про політичні репресії в Україні та самвидав. У січні 1980 року передала до США збірку віршів Василя Стуса «Палімсести», а навесні привезла з побачення з чоловіком вірші Миколи Руденка.
Восени 1979 року з таборів вийшов Василь Стус, проте в травні 1980 року його знову заарештували. У жовтні відбувся суд над поетом і правозахисником, на який як свідка викликали Світлану. Жінка відмовилася свідчити, а на погрози їй з боку «правосуддя» відповіла суддям: «Я буду свідчити на тому суді, де Василь сидітиме на вашому місці, а ви – на його». За таке «зухвальство» 9 грудня 1980 року її засудили до трьох місяців виправних робіт, які вона відбула чорноробом на картонажній фабриці.
Моральний тиск на незламну жінку став особливо нестерпним у 1983 році за правління кадебіста Андропова. На Різдво у Львові відбувся напад на сім’ю, телефоном постійно лунали погрози й шантаж, у газеті «Вечірній Київ» надруковано брехливу провокаційну статтю «Дама з амбіціями» (10.02.1983), відмовлено в черговому побаченні з чоловіком. У навчальному закладі на комсомольських зборах над сином Сергієм, на той час студентом, влаштували судилище, на якому вимагали зректися батьків і переселитися в гуртожиток, а від школярки доньки Богдани вчителі на чолі з директором вимагали «визначитися, чи вона з усім радянським народом, чи з батьками-антирадянщинами».
20 квітня 1983 року Світлана оголосила безтермінове голодування проти психологічного терору з боку влади, про що на ім’я генерального секретаря ЦК КПРС Юрія Андропова надіслала телеграму. На 14-й день голодування ректор відкликав наказ про виключення сина з інституту, а жінці надійшло повідомлення про дозвіл на одноденне побачення з чоловіком (після трирічної заборони). 5 серпня 1985 під час чергового обшуку кадебісти вилучили «табірний архів Бадзя», який міг стати підставою для збільшення терміну ув’язнення чоловіка, проте горбачовська «перестройка» призупинила ці наміри репресивних органів.
У 1986-1988 роках, після переведення Юрія Бадзя на заслання у селище Хандига в Якутії, разом із донькою (син на той час перебував в армії) переїхала до чоловіка. Її не прописували, виганяли з гуртожитку та готелю, не давали можливости винайняти житло й влаштуватися на роботу навіть прибиральницею, проте жінка витримала всі ці випробування (фактично знущання над людською гідністю). Під тиском міжнародної спільноти 9 грудня 1988 року Юрій Бадзьо був звільнений із заслання, і сім’я повернулася до Києва.
На початку незалежности України активно долучилася до суспільно-політичних процесів, працювала в секретаріаті Демократичної партії України, разом із чоловіком видала перший номер газети «Демократ». У 1993 році перенесла інсульт, після якого була прикута до ліжка (інвалід І групи). Паралізовану дружину доглядав чоловік; виживали на мізерну пенсію та невелику заробітну платню. Попри хворобу написала спогади про Василя Стуса «Птах небесний» та книгу мемуарів із життя шістдесятників «Люди не зі страху». Відзначена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня (2009). Усе життя присвятила служінню Україні.
Похована на Байковому кладовищі. Народилася у Києві 31.10.1935.
