50 років тому:
28.08.1974 – Постановою Ради Міністрів СРСР № 677 «Про затвердження положення про паспортну систему в СРСР» встановлено новий зразок бланка паспорта громадянина СРСР і зобов’язано всіх мешканців СРСР (а раче дозволено всім мешканцям), які досягли 16-річного віку, мати паспорт. Цим нормативним документом вперше за 57 років радянської влади зрівняно всіх підневільних громадян велетенської комуністичної тюрми народів.
Після опанування ситуації в країні та створення СРСР більшовиками у 1923 запроваджено «посвідчення особи», в яке записували прізвище, ім’я, по батькові; дату народження; місце проживання; професію; сімейний стан; дані про дітей та військову службу. Фотографію в посвідчення вклеювали за бажанням власника. У 1932 постановою ЦВК і РНК СРСР «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов’язкової прописки паспортів» введено внутрішні паспорти, але отримати їх могли тільки мешканці міст, робітничих поселень, радгоспів. Від 1937 у паспорти почали вклеювати фотографію. Видавали їх органи НКВС на визначений термін і тільки міським мешканцям та робітникам радгоспів у селах. Натомість всіх інших мешканців сіл, яких в Україні згідно Всесоюзного перепису населення на 1926 рік було 23,64 мільйони або 81 % (міських мешканців 5,37 мільйона або 19 %), наче безвільну робочу худобу з народженими і ще ненародженими навічно прив’язували до землі. Необхідність паспортизації міського населення у згадуваній постанові обґрунтовувалося наступним чином: «З метою кращого обліку населення міст, робітничих селищ і новобудов і розвантаження їх від осіб, непов’язаних з виробництвом і роботою в установах чи школах і не зайнятих суспільно-корисною працею, а також з метою очищення цих населених місць від куркульських, кримінальних і інших антигромадських елементів, що переховуються». Без довідки колгоспного начальства виїхати з села далі ніж районний центр колгоспник не міг – у випадку порушення заборони на перший раз карався штрафом, а відтак до трьох років в’язниці.
Село з насильно накиненими йому колгоспами московські більшовики фактично перетворили на рабовласницьку систему, незрівнянно важчу як кріпацтво, бо в минулих століттях на поміщика селяни працювали 2-3 дні на тиждень, а на нову владу доводилося зранку до ночі надриватися й по 7 днів. Платню за рабську працю колгоспники не отримували – в кінці року наче на глум за один відпрацьований день їм видавали півкілограма зерна. Пенсія для колгоспника також не була передбачена – працювати мусів допоки тримався на ногах або не вмер. Також для новітніх радянських рабів не існувало лікарняного листка, вагітність не давала найменших полегшень в праці, а за кілька днів після пологів жінка знову бралась до важкої фізичної роботи. Уникнути невільничої праці було неможливо. Для власного прожитку колгоспникам виділялась невелика присадибна ділянка, яку доводилось обробляти у «вільний» від праці в колгоспі час. Способів втекти з «колгоспного раю» було не багато: завербуватися на важкі фізичні роботи або роботу в північних регіонах, піти в армію та залишитись на понадстрокову службу, стати міліціонером. Для дітей була невелика лазівка до того як їх у 16 років запишуть в колгосп – зуміти потрапити на навчання в місто, але при «відповідному» рівні сільської освіти це було зробити непросто. Правда в цій століттями корумпованій московсько-ординській системі був ще один спосіб отримати не так волю, як незначне полегшення – за хабар купити паспорт.
Після смерти Сталіна влада дещо полегшила становище селян, але паспортів селянам не видала, надалі залишивши їх у підневільному стані. У 1952 комуністична партія змінила свою назву з ВКП(б) на КПРС, як невдовзі в народі нову абревіатуру почали уїдливо розшифровувати «кріпосне право радянського союзу». Лише після Першого з’їзду колгоспників (1969) Рада Міністрів СРСР почала спрощувати процедуру отримання колгоспниками паспортів, але повна паспортизація села розпочалася тільки після постанови 1974.
